Белицкий П.: Пан Флобер

Белицкий П.: Пан Флобер.

"ПРОЛОГ"

"Флобер - стиліст"...

Флобер - булавочник, і "Пані Бовари" надряпана самою дрібною шпилькою

У сутності - офорт, але офорт травлений жовчю, сарказмом і іронією

Око Флобера, - круглий, випнутий, - начебто пристосований читати тільки набране петитом

Ні, не "тину дріб'язків", але пальці, зібрані в скрупульозну, ретельну щепоть: навіть японський пензлик великий для настільки дрібних деталюшек, настільки тонких, просвітчастих півтонів; у такий щепоти можна шпильку тримати, як кий, і - велике мистецтво! - весь роман, вся історія життя розігрується, як бісерний більярд ритму фраз, рикошетов інтонацій і відмінкових закінчень, вивірених, як дуплет... "У нього на душі є один страшний гріх, каяття совісті отруюють йому життя й незабаром зведуть його в могилу: в "Пані Бовари" у нього, чи бачите, коштують поруч два іменники в родовому відмінку: "вінок із квітів апельсинного дерева". Він у повному розпачі, але скільки не намагається - інакше не скажеш", - посміюється Готьє. Розповідайте мені, що у Флобера був інший предмет, наприклад, Емма, або ж Шарль, а може бути провінційні вдачі, - що завгодно, що терзало б його совість, отруювало б життя й зводило його в могилу, - ні, тільки "два іменники в родовому відмінку". Все інше - люди, життя - тільки знаряддя, без яких, на жаль, не обійтися, придаток до "стилю", і - ах, якби можна було написати роман, де не було б ні сюжету, ні діючих осіб, добуток, що цілком і повністю тримався б на стилі й тільки на стилі!..

Немає ніякого співчуття у Флобера до жодного зі своїх персонажів, - що ж. Немає його й у нас. Нам залишається співчувати тільки самому г-ну Флоберові, - але й це неможливо. Тому що витончений і вишуканий роман його - навіть не "жорстока вівісекція" ( Сент-Бев), навіть не "Флобер, що розкриває Емму Бовари", як зобразив його Лемо. Господи, так вони ж там усе заздалегідь приречено, як вівці, принесені в жертву. Може бути - Реалізму, а може бути - Стилю

"Коли я пишу роман, я думаю лише про те, щоб домогтися якогось колориту, кольору (...) Ну а все інше - персонажі, інтрига та інше - це вже деталі. В "Пані Бовари" мені важливо було тільки одне - передати сірий колір, колір цвілі, у якій животіють мокриці. Сама ж історія, що мені потрібно було сюди всунути", - !!! - "так мало займала мене, що ще за кілька днів до того, як я почав писати, пані Бовари була задумана зовсім інакше: це була набожна стара діва, що ніколи не знала любовних ласк"...

Ні, виразно вони всі там були приречені й заклани в ім'я майстерності передачі сірого кольору

"У нього на душі є один страшний гріх",- але це ж belles-lettres, а тому г-на Флобера й не мучать каяття совісти

Що ж, добре провінціалові, захопившись філігранними околичностями, таврувати провінційні вдачі - це ставить його осторонь, якщо не вище; добре, живучи на ренту, зображувати буржуа як мокриць, а в "Лексиконі прописних істин" так ненав'язливо не написати під літерою "Б": "Буржуа - завжди говорити презирливо, начебто не маєш до них ніякого відношення"... Та й мокриці - саме те, що може спасти на думку, якщо перо твоє поминутно занурює в чорнильницю у формі жаби

И Флобер - осторонь: "У числі всіх цих персонажів, немає жодного такого, із приводу якого можна було б припустити в автора бажання ототожнити його із собою (...) - жодного з них він не пощадив, як щадять друга; він проявляє совершеннейшее безпристрасність" (скоріше ж - безсердечність. Про тім же й Гонкури: "Розрізаючи сторінки цієї книги, ми раптом починаємо розуміти, чого саме завжди так не вистачає нам у Флобера: у його романі бракує серця, точно так само, як немає душі й в описах". Але повернемося все-таки до Сент-Беву),- "совершеннейшее безпристрасність, вона присутній тільки для того, щоб усе побачити, усе показати, усе сказати - але ніде у всьому романі не мигнуть навіть обрису його особи. Добуток носить зовсім внеличний характер"...

А от отут, все-таки, можна б посперечатися. У певному змісті, добуток "носить" саме й зовсім особистий, портретний навіть, характер; із всіх його деталюшек, що розглядаються цінителями в упор і крізь оптику годинникаря, на "профанской" дистанції, як з мазків імпресіоніста, зі страхаючою фатальністю складається особа самого пана Флобера...

Г-Н Флобер весь із протиріч: поклоніння мистецтву, l'art pour l'art, але й заклопотаність "правдою життя", - і ні найменшого сумніву: а чи дійсно от це-те і є правда, а чи можна її взагалі знати в тім ступені, на якій претендує дана форма реалізму; преклоніння перед фактом, документом і - щасливий Флобер! - упевненість, що об'єктивне доступно, що воно і є сама істина, а не просто відсутність уяви. Дійсна установка на документ або зажадає від "витонченого" мистецтва аскетизму й цнотливості, або зведе його до мистецтва фальшивомонетника. Про тім же й Поля Валери: "Цей антагонізм між самою догмою Реалізму, зосередженістю на повсякденному, - і прагненням до винятковості, до особистої значимості свого буття, - спонукав реалістів зайнятися вдосконалюванням і пошуками стилю." - (цікаво от так раптом помітити звідки ростуть ці довгі, відповідно бліді, але стоншені вже зовсім до дистрофії, ноги "естетизму" і "стильності", на яких по літературі сторіччя, туди-сюди, як модель по подіуму, пробігали, роздягнені під кінець до стану ледь прикритої цитати, Ницше, наприклад, або Шопенгауер, або Кьеркегор), - "Вони виробили артистичний стиль. Вони вкладали в зображення самих звичайних, часом незначних предметів витонченість, ревність, праця й безстрашність, гідні замилування, не зауважуючи, однак, що порушують свій принцип і що творять якусь нову "правду" - дійсність власної, цілком фантастичного вироблення. Справді, вульгарнейших персонажів, не здатних не захопитися фарбами, не насолодитися формами сущого, вони поміщали в середовище, опис якого вимагало ока художника, вразливості людини, чутливого до всього, що вислизає від особистості ординарної. І от ці селяни, ці дрібні буржуа жили й рухалися у світі, що так само не в змозі були побачити, як безграмотний - розібрати чий-або почерк. Коли вони говорили, їхньої нісенітниці й трюизми включалися в систему вишуканого, мелодійної мовлення, зваженої слово за словом, що вся дихала свідомістю своєї значимості й прагненням впадати в око. У підсумку реалізм створював дивовижне враження самої навмисної штучності".

Т. е. у підсумку, за всіма ілюзорними "фактами", за всією бутафорією дійсності й життєвості, ховається єдина й головна інтрига роману, дійсний його сюжет, - сюжет втілення стилістичної досконалості, інтрига передачі "сірого кольору", а єдиною живою й справжньою особою в романі, головним його героєм виявляється сам художник, майстер, стиліст - у цьому випадку пан Флобер. Саме в цьому змісті треба розуміти визнання самого Флобера: "Емма - це я". Тобто пані Бовари - це якась "всунена" деталь " г-жа Бовари", а от роман "Пані Бовари" - це сам Пан Флобер

Додаток

"Флобер - булавочник".

... А ще він не вміє хрумтіти широкою банкнотою, розвертати й розгладжувати, як довге простирадло, цілий білет державної скарбниці, - йому куди веселіше, розкидавши тисячу дріб'язків, висипати роман, як заповітну коробочку з мідяками й довго, зі значенням перебирати пальцями кожний чорний, зелений, бурий і - усього краще - безбарвний грошик, щоб зрештою укласти всю нудьгу тваринну по стопочках і підбити роман, як підвести сальдо.

Хтивий ненависник, як він зловтішається, як смакує всі відтінки сірості, але й це з педантичністю нумізмата: не психолог - Скупий Лицар над ящиком дріб'язкових спостережень. Все помітить, все підбере, усе в копилочку, а ти - одержи в спадщину акуратну, вивірену й вирахувану потерть і, може бути, якщо вистачить терпіння, перебравши її, знайдеш у кладці іржі цілий блискаючий луїдор: "Вона хотіла вмерти й одночасно хотіла жити в Парижу", а далі неодмінно вже й щось ювелірне, але грубо роздавлене каблуком і явно побував у руках у пірата: "Вона штовхнула його ліктем (...) в овалі капелюшка (...) загнутими віями (...) до ніжної шкіри щік доливала (...) носова перегородка відсвічувала рожевим (...) між губами (...) перламутровий край білих зубів (...) Може бути вона дражнить мене? - подумав Родольф (...) позаду йшов пан Лере"...

Якщо це кухня, те - устриці. Горло, розпещене устричним флоберовским стилем, на смерть подавиться толстовським: "Микола відчув себе одним шматком з конем", або ж: "Він теж мене наскрізь розумів, тобто ясно бачив, що я розумію його наскрізь, і навіть злюся на нього, і сам зллився на мене за те, що я злюся на нього й розумію його наскрізь", - Достоєвського, - але звичному й розуміючий у цих непрожеванних шматках в весь рот, у цих російських важких фразах-пирогах і пельменях - тонкі, слизькі устрички флоберовского "стилю" не їжа - баловство...

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Белицкий П.: Пан Флобер. И в закладках появилось готовое сочинение.

Белицкий П.: Пан Флобер.