Дар’я Мєшкова, 8 «В» клас

Дар'я Мєшкова, 8 «В» клас школи №1637 р. Москви

Мій прадід Саватеев Василь Федорович був мобілізований на фронт у липні 1942 року. Трапилося це так...

Дідусь Вася працював машиністом на залізниці. Коли почалася війна, всі працівники залізничного транспорту одержали бронь, що звільняє від мобілізації на фронт. Дуже важлива була безперебійна робота залізниці для забезпечення нашої армії всім необхідним. Тому машиністів на фронт не відправляли

У березні місяці 1942 дідусь вів вантажний поїзд. Погода була огидна, ішов сильний сніг з вітром. У ста метрах нічого не було видно. Дідусь і його помічник напружено дивилися вперед, побоюючись проїхати семафор. Помічник машиніста побачив, що семафор закритий, коли до контрольного стовпчика, у якого випливало зупинитися, залишилася відстань менше гальмового шляху поїзда. Дідусь почав різко гальмувати, але, проте, паровоз на половину корпуса зайшов за контрольний стовпчик. Зіткнення поїздів не відбулося, але ця подія в підсумку це було розцінено як шкідництво. Почався наслідок. Дідуся виключили з партії й зняли з посади машиніста. Його не засудили й не оголосили «ворогом народу» тільки тому, що за нього заступився його начальник. Він  дав йому гарні характеристики. Наслідок  тривало до липня місяця. Після того як діда виправдали, його відправили на фронт

Після проходження місячного курсу молодого бійця дідусь був спрямований у саперний полк на Воронезький фронт

На Воронеж наступали німці, а всіх жителів переправляли на лівий берег. Але тих, хто не встиг піти, розстріляли в Піщаній балці

Піщана балка, Піщана балка
Від пострілів оглухнув.
Тут багато сотень людин
Ворогом загублено навік -
Друзів, сусідів і рідних
І земляків моїх.
Тут гуркотав не божий грім
У лихому сорок другому.
Я бачив їх ще живих.
Нас гнали повз рів...
Тепер тут пам'ятник коштує
І буйна трава.
І кров'ю бачиться окрест,
Як давнє лихо -
Не знак Давида й на хрест,
А червона зірка.
І не можу я сорок років
Прийти до колишнього рову.
Там дитячий череп -
Білий, як крейда,
Побачу крізь траву

Рота, у якій був дідусь, наводила переправу під Воронежем через річку Хопер. Почався артобстріл. Довелося відступати на свій берег. Рота дідуся залягла в чагарники уздовж берега. Стояла глибока осінь. Було холодно й сиро. Командир роти наказав відступати до своїх окопів. Отут на березі з'явилася колона німецьких мотоциклістів. Вони почали прочісувати чагарники автоматними чергами. Над головою в дідуся чергою зрізало кущ, під яким він лежав, отстреливаясь. Дідусь перекотився на інше місце, і отут з берега зірвався мотоцикл, імовірно підбитий кемто, і єдиний уцілілий німець звалився дідусеві на голову. Від несподіванки німець уп'явся на дідуся, а дідусь у свою чергу вп'явся на німця й думав, що ж робити. Одна справа стріляти на відстані, і зовсім інша справа вбити людини, коли він поруч. У той же час, довго тягти було не можна, тому що німець міг отямитися й убити дідуся. Все це тривало лічені секунди. Раптом з боку німців пролунала автоматна черга, і німець упав як підкошений, накривши собою дідуся. Товариші дідуся бачили, як під автоматною чергою ктото впав. Вони вирішили, що дідусь убитий. Зрештою, атака була відбита, і рота під покривом ночі стала пробиратися до своїм. Дідусь теж поповз. Без особливих подій дідусь добрався до своїх окопів. Там, у землянці для них уже скип'ятили чай, щоб можна було зігрітися. Командир відділення став доповідати командирові роти про убиті й поранених, у цьому числі назвав серед убитих і дідуся. Яке ж був його подив, коли він побачив дідуся, що сидить у землянці з кухлем сподіваючись у руках. Усе трималися за животи від сміху: «Ну, везе ж людині! Від німців німцем прикрився!»

Але частіше всетаки було не до сміху. Коли звільняли м. Воронеж, на переправі під м. Ганна полягла майже вся його рота. Бомбили й з повітря й з берега. Стояло справжнісіньке пекло. Вибуховою хвилею дідуся закинуло під понтон. Це й урятувало йому життя. Коли він вибрався звідти на настил, що залишилися в живих солдати в паніці металися по мосту. Командира роти ні де не було. Назустріч дідусеві біг його товариш зі збожеволілою особою. До берега залишалося недалеко, а товариш біг назад. Дідусь схопив його за рукав і вдарив по особі, щоб привести в почуття. Запитав його: «Де командир?». «Немає командира!», відповів товариш. «Давай збирати хлопців», сказав дідусь. Вони стали збирати товаришів, що мечуться по настилі. Потім вони переправилися на берег і зайняли оборону. Після цього бою його командира  розстріляли за боягузтво, тому що втік з поля бою. А дідуся призначали командиром відділення, нагородили медаллю «За відвагу» і відновили впартии.

Далі Василь Федорович воював на 1ом Українському фронті до кінця війни

У серпні 1944 р. наші війська вийшли до ріки Вісла в Польщі й зайняли Сандомирский плацдарм. Саперам було дане завдання: навести переправу через ріку Віслу для перекидання бойової техніки. Завдання було із честю виконано. Дід був нагороджений орденом «Червона зірка».

У січні 1945 р. за наведення переправи під жорстоким обстрілом через ріку Одер у Німеччині він був нагороджений  медаллю «За відвагу».

Демобілізувався Василь Федорович у жовтні 1945 р. у званні «старший сержант, командир саперного відділення».

Всю війну пройшов дідусь, не ховаючись від куль і не скаржачись. І повернувся із фронту живий і непошкоджений, без єдиного поранення. Доля зберігала його.

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Дар’я Мєшкова, 8 «В» клас. И в закладках появилось готовое сочинение.

Дар’я Мєшкова, 8 «В» клас.