Дар’я Сынкова, 6 «Б» клас школи

Дар'я Синкова, 6 «Б» клас школи №1290 р. Москви.

ЖИТТЯ, ПРОЖИТЕ НЕ ЗРЯЧИ

 Блаженний, хто предків із чистим серцем шанує

 И. Ґете

 Неповага до предків є перша ознака
 аморальності

 А. Пушкін

Я не знаю свого діда. Він ніколи не розповідав мені казки на ніч, не качав на своїх сильних руках, не гуляв із мною по тінистих алеях парку. Він умер за сім років до мого народження. І всетаки я спробую розповісти про його життя й  про його героїчну молодість. Мені багато розповідали про дідуся тато й бабуся

Я люблю свою родину: маму, тата, бабусь і діда. І зовсім не важливо, що мені не довелось бачити його живим. Кожна людина повинен знати своїх предків, тому що в нас  тече їхня кров, нам передалися й риси їхніх характерів, їхні зовнішні риси. І це здорово, що діяннями їх ми можемо пишатися!

Мій дід Синків Володимир Миколайович, народився 16 вересня 1923 року в маленькому містечку Струнино, розташованому майже на границі Московської й Владимирської областей. Він був десятилітніми хлопчиськами, коли в їхній родині відбулася трагедія: його батько, а виходить, мій прадід, був важко контужений у боях 1 ой Світової війни. Наслідком контузії стала повна глухота... І, проте, він працював на залізниці. Один раз утомлений він вертався додому з роботи. Ішов по шпалах, тому що сильний дощ перетворив вузьку стежку, що йде уздовж залізниці, у слизьку смужку землі. Гуркоту поїзда, що наближає, він не почув... Йому було всього 38 років! Через тиждень після похорону чоловіка його дружина, моя прабаба, померла від горя. Не витримало серце. Їй було 34 року

Так мій дід у десять років залишився сиротою. Він, дві його молодші сестрички й бабуся переїхали жити до брата батька Синкову Олександрові Олександровичу. Жили вони в невеликому будиночку на окраїні містечка. Тримали корову, курей, гусаків, іншу живність. Натуральне господарство давало можливість разросшейся раптом родині хоч както болееменее нормально харчуватися. Але за худобиною треба було доглядати, і дід у свої 11 років практично один накашивал багато сіна для корови на зиму. А це було дуже важко.

Незважаючи на всі труднощі вчився дід добре, середню школу закінчив в 1941 році. Випускний вечір проходив у ніч із 21го на 22 червня... Про що мріє 17ти літній юнак, що одержав атестат зрілості? Як у ті, такі для нас далекі роки, так і в наші дні, перед молодими людьми відкривалися двері нової, поки не звіданого життя. І крокувати по цій новій дорозі життя хотілося довго, довго, дарувати людям добро, радість, любити, ростити власних дітей... Дід прийшов додому з випускного вечора над ранок. Він майже біг, радість переповняла його душу, не терпілося показати домашнім атестат зрілості, без єдиної трійки! Він сирота, і так прекрасно закінчив школу! (У той час середню освіту мали далеко не все). Тепер можна надходити в інститут! Він стане инженеромпутейцем і продовжить справу передчасно загиблого батька

А в кущах над невеликою річечкою заливалися солов'ї, запах бузку розносився з палісадників, розбурхуючи кров, цвілі яблуні й вишні, пастух, клацаючи загрозливо довгим крученим батогом, гнав череду корів по курній дорозі. Спереду було ціле життя...

Розбудив його голос бабусі. Але був він почемуто повний тривоги, що насувається лиха й навіть... жаху

Володька, вставай, війна!..

Незабаром дід був покликаний у ряди Радянської Армії, і вже в червні 1942го року закінчив 1е Ленінградське Червонопрапорне артилерійське училище. Йому було привласнено високе звання лейтенант

А далі... Далі був Південний фронт, і лейтенант Синків 19ти років отроду став на посаду командира вогневого взводу. Взвод, а з ним і його командиром, брали участь у боях у складі 81го гаубичного артилерійського полку Резерву Головного Командування

У січні 1943го року лейтенант Синків був поранений осколком снаряда в ногу в боях під Новоросійськом і п'ять місяців перебував на лікуванні в місті Єревані. Осколок ворожого снаряда встромився в ногу трохи нижче коліна, на полсантиметра вище й ногу довелося б ампутувати. Повезло...

А перед цим, літом 1942 року, ішли важкі бої на Кавказі. Там він уперше побачив психічну атаку

Його взвод важких гаубиць займав оборону в невеликої висотки й чекав наказу про артпідготовку. Наші війська повинні були вотвот почати контрнаступ

Був ранній ранок, з гір у долину сповзали рвані пластівці туману, жовтогарячий диск сонця вже виглянув изза білої шапки гір і злякав сімейство гірських баранів, пасущихся в подножья гори. Стояв серпень, день обіцяв бути печенею. Бійці вже не спали, клопотали біля знарядь, і лейтенант Синків віддавав останні вказівки перед боєм

Недалеко від позицій взводу, у невеликому гайку, розташувалася грузинські кінноти. Звідти лунали гортанні вигуки гарячих джигітів, доносилося іржання коней. У кіннотників на боці важко звисали шашки, тускло поблискували шпори на чоботах. Коли ворог біг, і його починала переслідувати кінноти, жах охоплював фашистських солдатів. Нікому не було пощади, від кіннотника пішому піти неможливо.

Але... що це? Откудато здалеку почувся барабанний бій, що, відбиваючись від гір, багаторазово підсилювався, його підхоплювало луну, і створювалося враження, що тисячі ворожих солдатів починають оточувати позиції

Потім изза туману здалися ощетинившиеся багнетами шеренги фашистів. Подбадривая себе, вони горланили пісні, барабанщики чеканили дріб, спереду йшов прапороносець. Це були румуни. Румунія, як відомо, воювала на стороні фашистської Німеччини, і от зараз румунське командування, організувавши психічну атаку, вирішило одним ударом перекинути оборону наших військ. Видовище дійсно було не для слабонервних, тому що поступово вся долина заповнилася ворожими шеренгами...

Взвод! До знарядь! скомандував лейтенант Синків,  осколковим... Заряджай!...

Раптом з гайка, де стояла грузинські кінноти, почувся шум, тупіт сотень копит, і артилеристи побачили, що кінноти втікає. Кілька мінут і від гарячих грузинських вершників залишився тільки стовп, що клубиться пил

Сволоти... прошептав висохлими губами лейтенант, тепер ми залишилися одні...

А гуркіт шеренг, що марширують, усе підсилювався, земля гуділа від мірних ударів, ласкаво посвистували кулі, почали рватися ворожі міни

Прямій наведенням по п'яних шеренгах! Вогонь! голос 19ленего лейтенанта дзенькав, як тятива натягнутого лука. А в тім, що перед психічною атакою ворожим солдатам дали ковтнути неабияку порцію шнапсу, він не сумнівався

Швидкий вогонь!

И почалося страшне. 152х міліметрові снаряди проробляли в рядах наступаючі зяючі коридори. Шеренги замикалися, але снаряди летіли знову й знову.

Уже вбитий був фашистський прапороносець, долина була засіяна трупами ворожих солдатів, а взвод усе стріляв. Димілися розпечені стовбури гаубиць, бійці обливалися потім, але діяли швидко й злагоджено.

За цей бій дід був нагороджений орденом Червоної Зірки

А тоді, після закінчення двох днів, він змушений був просити командування перемінити позиції, тому що фашистів, що роздулися на жарі тіла, видавали смердючий захід...

Минулого й інші бої, що вимотують марші, коли гармати застрявали в непролазному бруді, словом, звичайні солдатські будні... Після лікування в госпіталі дід був спрямований на курси командирів батарей у м. Горький (нині це місто Нижній Новгород), а потім відряджений на 3ий Український фронт, де брав участь у боях у складі 23го Гвардійського артилерійського полку при 4ой Гвардійській стрілецькій дивізії. А 22го лютого 1944го року під час настання дивізії на Кривій Ріг трапився жахливе: дід потрапив вплен.

От як це було: ішли важкі бої, наші війська тіснили фашистів, і батарея діда була на марші... Раптом надійшло повідомлення, що танкова частина супротивника за підтримкою піхоти з'явилася там, де її ніхто не чекав. Дід негайно віддав наказ зайняти оборону, і незабаром вони побачили фашистські танки. Їх було багато, і це були "тигри"! За танками, ховаючись, бігла, стріляючи з автоматів, піхота. Батарея стріляла з такою швидкістю, на яку була здатна, але позиція була невигідна, адже займати оборону довелося спішно. От підбита одна гармата, інша, третя... Корчаться на землі поранені бійці гарматних розрахунків, лежать недвижно вбиті... А ворог наближався. Дід уже бачив перекошені обличчя ворожих солдатів, стріляв сам, стріляли його солдати: з автоматів, пістолетів... І от уже фашисти в бруствера наспіх відритого окопу. Дід кинув одну гранату, іншу... Більше гранат не було. Тоді він зірвав із груди польовий бінокль і кинув у гущавину ворога. Ті залягли. І в цю секунду на його голову обрушився страшний удар. Це подкравшийся позаду ворожий солдат наніс йому удар прикладом по голові. Світло померкло, дід знепритомнів. Опам'ятався від ревіння двигунів і гарматних пострілів, які лунали почемуто над самою головою. А голова розколювалася від болю. Ока заліпила спечена кров. Дід хотів витерти особу, але руки були намертво прив'язані. Спробував поворухнути ногами, але й вони були сковані. Із працею продерши ока, дід незабаром зрозумів, де він... Його й ще що трохи залишилися в живих бійців його батареї фашисти прив'язали до лобової броні своїх танків, які продовжували наступати на інші позиції...

Кривдно загинути від своїх... встиг подумати дід і знову знепритомнів...

Страницы: 1 2

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Дар’я Сынкова, 6 «Б» клас школи. И в закладках появилось готовое сочинение.

Дар’я Сынкова, 6 «Б» клас школи.