Два листи

Шукшин Василь Макарович

Людині в сні приснилося рідне село. Іде начебто він по березі ріки, кидає камінчики у воду. У тім місці ріки ---і затон. Тихо. Нікого ---і ні однієї живої душі навколо. Село поруч, і в селі як повимерло все. "Що ж це таке ---і нікого немає-те?" ---і зачудувалася людина. І ще кинув камінь у воду. Він беззвучно пішов до дна. Людина ще кинула ---і великий. Камінь без звуку потонув. Людини охопив страх: "Щось трапилося", - подумав він

И прокинувся. І став згадувати. Село... Років десять не був він там, а те й більше... Згадалися сірі хати, курна вулиця, кропива в тинів, кури на призьбі, що покосилися прясла... А за селом ---і степ так колки. Так палахкоче зоря в полнеба. Попадаються ще невеликі озерця; вечорами вода в них гладка-гладка, і вся зоря ---і як у дзеркалі. Любилося сидіти на березі цих маленьких озер, ні про що не думалося... Тільки в душу з тишею разом вкрадається неспокійно-ніжне почуття до всього на світі. Смутно небагато, але хтось начебто шепотить на вухо, ледве чутно: почекай, почекай, дружок

Далеко проскакає табун коней у нічне, зависне над дорогою в повітрі смужка пилу й довго тримається. І знову тихо. Що за тиша така на землі! Вірші складалися:

... Тихо в поле,

---і Утомилися коні

Тихо в поле ---і клич, не клич...

У сонному озері, як в іконі,

Червоний оклад зорі

Зоря повільно гасне. Начебто залишився ти на землі зовсім-зовсім один. Не страшно, не самотньо... Тільки вперто й неспокійно лізе в голову:

... Не хочу зрозуміти:

Навіщо з'явився?

Не можу зрозуміти:

Навіщо я є?

Людина спробувала заснути й не міг. Він потихеньку, щоб не розбудити дружину, устав, надяг піжаму, пішов в іншу кімнату, вмикав світло й села до стола. І глибоко задумався

---і ех ти, чорт візьми, ---і бурмотав він. ---і Щось не того... Старію, чи що?

Було нестерпно смутно, чогось жаль було ледве не до сліз. Не збулося начебто те, що ввижалося тоді, давно, на берегах крихітних тихих озер...

Людина ---і його кликали Микола Иванич ---і дістав папір і сіл писати давньому своєму другові

"Друже мій, Іван Семенич! ---і почав він. ---і Здорово! Схотілося от написати тобі. Побачив зараз у сні село нашу й занудьгував. Сиджу от і пишу вночі, як Бальзак. Згадав я, як ми з тобою інститути закінчили. Пам'ятаєш? Приїхали з дипломами... Останній разок побувати на батьківщині. Нарядилися, як ці... чорт-ті знає хто! На мені біла якась закордонна сорочка, ти навіщо-те матроску напнув. Ішли по вулиці ---і два піжони. А пора була гаряча. Я пам'ятаю, зустрівся нам Минька Докучаєв на вершнах, зупинилися, привіталися. Він брудний весь ---і ні око, ні пики, як говорять, їхав у кузню пилку від жниварки заклепувати. Закурили. А говорити не про що. Чужі якісь із ним стали. Пом'ялися-Пом'ялися, він виїхав, а ми пішли за село ---і прощатися з місцями, де колись копиці возили, сіно гребли, телят пасли, боронили... Прямо ледве не бігцем бігли прощатися з тим, що нас випоїло й вигодувало. Згадав от Миньку, і зараз соромно. Для чого ми так вирядились-те тоді? У людей сама пора гаряча, а ми як два оглоеда... А тоді ---і нічого, як так і треба. Ішли прощатися! екие, розумієш, запорожці за Дунаєм! У мене в кишені пляшка білого, у тебе ---і портвейн. Одна склянка на двох. Сіли в межі, під берізками, випили... І давай хвастатися ---і які ми розумні: інститути скінчили, людьми стали! Я свої вірші дурні читав, а ти, пам'ятаю, став навіть на руки й пройшовся. І потім довго бив себе в груди кулаком і доводив: "Ти подумай: батьки-те наші хто були?! Хто? А ми ---і інженери!" Ще випили. І знову хвасталися. Господи, як хвасталися! Дуже вже нас розпирало тоді, що ми перші із села вище утворення одержали. І танцювали-те ми з тобою, і співали... А поруч жито незжата стояла. А нам ---і хоч би що. Я навіть у неї пляшку порожню запустив і, пам'ятаю, подумав: "Будуть жати жниваркою, вона, голенька, заблищить на стернях. І хто-небудь, той же Минька, подумає: "Пив хтось". Потім спали ми з тобою. Прокинулися, коли вже сонце сідало. Закордонна моя сорочка, як у ж... побувала. Голова боліла, і совісно було. Наорали чогось, натрепались. Я пам'ятаю, ти мені в очі не дивився, і мені теж не хотілося. Все це я чомусь дуже добре пам'ятаю..."

---і Коля!

---і Ну?

---і Чого ти?

---і Так... Спи

---і Я думала, ти пішов куди.

---і Ні, спи

"...Дружина прокинулася. Сита лежить, товста, прости мене Господи, грішного, і несе, як від парфумерної фабрики. От такі-те справи, Ваня. Смутно мені щось зробилося. Може, зрячи ми тоді радувалися-те? От пройшов вуж... скільки тепер? Років вісімнадцять? А я їх якось і не помітив. Товстів рік у рік. Дружину дорікаю, а сам ---і хоч постав, хоч положь, у двері не пролажу. Курорти, розумієш, санаторії... А життя якось не встиг порадіти. Діти ростуть, але радості великий не доставляють, чесно говорячи. Сильно вже вони зараз багато знають, жваво так міркують про все. По-моєму, ми краще були. Може, це старече в мене, не знаю. Ти-Те як? Написав би коли. А те отож вистачить інфаркт, і все. З'їхатися б як-небудь, а? Хоч згадали б дитинство, розумієш. Адже їсти що згадати! А те ---і робота, робота... Все життя працюємо, а оглянутися не на що. Напиши як-небудь, вибери час. Самотньо мені стало раптом, ніхто не зрозуміє, як ти. Та й тобі, напевно, несолодко? Ну ---і головний інженер, ну... ---і чорт із рогами, а ---і що далі? Ти розумієш? Ну ресторан, музика ---і як цвяхи в голову забивають, ---і а далі-те що? Це називається: вийшли в люди? Так... мати твою так-те! Я згадаю, як ми картоплю в нічному пекли, на душі потеплішає. Повернутися б знову туди, у степ: костерик, оповідання про чортів... ех, Ваня, Ваня... Не зрячи ми з дипломами-те стрибали? А? Як думаєш? Або ---і все нормально? Може, у мене вуж тиха шизофренія почалася? У тебе буває чи так ні? Чесно тільки. Куди влітку-те їздиш? У Гагри вошиві? Я ці Гагри вже не можу бачити. Але спробуй заїкнися, що хочу, мол, у село до себе поїхати. Що ти! Істерика. Але я все-таки підніму нині повстання ---і будь що буде. Поїду в село. Не можу більше. Поїдемо? Давай спишемося ---і й махнемо. Чорт із ними, пускай їдуть у Гагри, а нам треба в село з'їздити. А то гріх якийсь лежить на душі. Не сповідь це, а просто душу просить. Загалом, неважнецки я живу, Іван. Так начебто все нормально, на роботі добре, а - немає-немає -і засмокче щось, туга обуяет, як зараз от, ---і й усе полювання послати до чорта. Напиши, Іван, прошу. Адреса в мене тепер іншої - поліпшення! Голою рукою не візьмеш. Чекаю

Микола".

Микола Иванич погасив світло, зняв піжаму й підвалився до жаркої дружини. І довго ще не міг заснути. Думав: "Лист зопалу накатав безглузде. Треба завтра на службі вибрати час, переписати. А те подумає, дійсно... перша стадія почалася".

На службу, як завжди, Микола Иванич прийшов тютелька в тютельку: без п'яти десять. Виголений, свіжий, хоча в голові небагато шуміло: довелося вчора вистачити снотворного. Ішов по коридорі, звично здоровався, посміхався... Йому теж посміхалися. Когось зупинив, щось запитав, хтось його запитав, він відповів. Відповів коротко, толково. Його поважали на роботі. Миленька секретарка підвелася, сліпуче посміхнулася. Мигнуло в голові: "Гарна жінка, чорт візьми". Втім, ця думка в нього миготіла, здається, кожне ранок

---і Ну, що отут у нас?

---і Виходить, перше: дзвонили...

Дзвонили, вимагали, просили, благали, попереджали... Понеслася душа в рай! Одне почуття перемінялося іншим. Те: "Послухайте! Я адже з вами не буду в козаки-розбійники грати! Я останній раз попереджаю!" Те: "Милий, рідний... що ж я можу зробити? Ну подумай: що? Якби від мене залежало..." Те: "Розумію, усе розумію. Щоб зайвого на себе не брати: до двадцяти восьмого. А? Залізно! Залізно, як у мене головний говорить. Докладемо всіх зусіль, не підведемо". Але більше подобалося: "Послухайте! Ми адже з вами не в драмгуртку ---і не "Отелло" репетируємо. Не кляніться мені, я не віруючий. Мені потрібний ті-ри-червоний! Всі!" Ще подобалося: "Ну?.. Так... А що робити? Я теж не знаю! Не знаю! Так що доповідні? У мене столи ломляться від доповідних. Я що, замість підшипників буду ваші доповідні вставляти? Спробуйте, може, у вас вийде. Не знаю. Де хочете".

Діловий вихор закрутив Миколи Иванича, він про нічний лист забув. А ранком, їдучи на роботу, захопив його.

Зараз було не до листа. Прийшли кореспонденти з обласної газети

---і Так адже що, товариші?.. Похвалятися особливо поки нема чим. План виконуємо... так, але... ---і Чотири кроки по м'якому килимі в одну сторону, чотири ---і в іншу, зупинка перед кореспондентами, посмішка, що допомагала йому все життя. Недоброзичливці говорили про його посмішку: " Улибочка-Виручалочка". Чарівна, простацька ---і вся людина отут як він є. ---і План планом, а силоньок вистачить і на більше. Якщо не секретничати перед вами, то в найближчому майбутньому думаємо злегка перевалити за сто десять ---і сто п'ятнадцять. Думаємо отут "схимичить" дещо: продовжити лінію, не стопорячи неї. Так. Розрахунки є, люди гарячі, у бій рвуться ---і здолаємо

Познімався небагато за столом, пройшли в цех ---і там познімалися. Тільки там Микола Иванич більше з робітниками й з майстрами говорив. Потім і зовсім "сбагрил" кореспондентів головному інженерові, прийшов знову вкабинет.

---і Дзвонив Дмитро Васильович. Я сказала: вцехах.

Страницы: 1 2

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Два листи. И в закладках появилось готовое сочинение.

Два листи.