Філософська глибина й гуманістична основа лірики Ф. И. Тютчева

Федір Іванович Тютчев увійшов в історію світової літератури як поет-філософ, що створив чудові ліричні монологи про сенс життя й призначень мистецтва. Прагнення пізнати життя, знайти шляхи виходу з життєвих протиріч - от основні мотиви його творчості. Свою лірику поет цілком присвятив дослідженню й рішенню найглибших і складних філолофсько-психологічних проблем людського життя. И. С. Аксаков тонко охарактеризував цю рису поета: «Для Тютчева жити - значило мислити».

У своїх добутках Ф. И. Тютчев прагнув зрозуміти, що таке Всесвіт і Земля, намагався осягти таємниці народження й смерті, глибинний зміст Часу, Простори й Рухи, знайти місце Людини у світі. Його постійно тривожили глибокі філософські питання:

Як серцю висловити себе? Іншому як зрозуміти тебе? Чи зрозуміє він, чим ти живеш?..

Але поет осмислює не просто місце й роль людини, а весь його життєвий шлях. Він ототожнює життя з великою й важкою дорогою, а людини - з подорожанином. І на цій дорозі подорожанина увесь час супроводжують радість і сльози, придбання й втрати, щастя й горе. Але принадність пізнання миру, новизна «відкриттів» нескінченного різноманіття життя вабить і змушує його постійно рухатися вперед.

У своєму прагненні розгадати таємниці буття Ф. И. Тютчев постійно зіштовхувався з непереборними протиріччями. Ці протиріччя відбиваються й у його віршах. Так, в одному з них («День і ніч») поет малює дві сторони життя: прекрасну, світлу зовнішню її сторону й страшну, темну імлу, «безодню». Трагічність сприйняття всього навколишнього, і, у першу чергу, людського життя, пояснюється тим, що душу людини завжди прагне до чого вищому, чого їй не призначене досягти. І в цьому людина подібна до струменя фонтана:

Як жадібно до неба рвешся ти!.. Але долоня незримо-фатальна, Твій промінь завзятий переломлюючи, Скидає в бризах з висоти.

Тютчев затверджує велич і разом з тим безсилля людського розуму. Поет твердо переконаний, що навколишній світ можна пізнати, лише пізнавши самого себе, опустившись у самі глибини власної душі. І тому звертається до людини із закликом: «... жити в собі самому вмій!» Але людська думка, переживання, багатство самосвідомості, бажання осягати самого себе й навколишній світ натрапляють на жорстоку реальність - усвідомлення неминучості свого вгасання, швидкоплинності власного життя. Величезне значення, що надає людина своєї особистості, насправді виявляється чимсь минаючим, незначним, дрібним у порівнянні із Всесвіту. І, розуміючи це, поет «з тоскою мислить про колишній»:

Колишнє - чи було коли?

Що нині - чи буде завжди?..

Воно пройде -

Пройде воно, як усе пройшло,

І кане в темне жерло

За роком рік.

За роком рік, за століттям вік...

Що ж обурюється людина,

Цей злак земної!..

Ідуть року, переміняються століття й ідуть безвісти. Однак не тільки тлінність життя усвідомить Тютчев. Він вірить, що «не все, що тут цвіло, зів'яне, не все, що було тут, пройде!» Він бачить «відблиск славного колишнього» на стародавніх будинках, на гладі озер і призиває поважати минуле, зберігати його в собі. Поет говорить про ненадійність і швидкоплинність людського існування, але, разом з тим, він вірить у перемогу життя над смертю. І це торжество життя змушує його сприймати саму смерть як щось минуще, мниме, тому що із загибеллю чогось або когось, нехай навіть великого, не припиняється свято загального життя:

Гроза пройшла - ще курячись, лежав

Високий дуб, перунами вбитий,

І сизий дим з галузей його біг

По зелені, грозою освіженої.

А вуж давно, звучніше й повній,

Пернатих пісня по гаї раздалася,

І веселка кінцем дуги своєї

У зелені вершини уперлася.

Ф. И. Тютчев усвідомлював суперечливість і складність людського життя, її швидкоплинність і приреченість, але разом з тим твердо вірив у чисті джерела людської душі, у силу любові, у щастя.

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Філософська глибина й гуманістична основа лірики Ф. И. Тютчева. И в закладках появилось готовое сочинение.

Філософська глибина й гуманістична основа лірики Ф. И. Тютчева.