Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго

Незважаючи на невисоку авторську оцінку, "Ган Ісландець" став подією в історії французького роману. Сент-бев назвав роман першим французьким [289] драматичним романом. Шарль Нодье писав про "неприборкану уяву" письменника й про "шалений жанр добутку". Альфред де Віньї вважав, що Гюго "заклав основи вальтерскоттовского роману у Франції...". .

В 1826 р. Гюго відкрито заявив про свою приналежність до романтизму (передмова до "Од і балад", 1826), але його художній метод у прозі був споконвічно романтичним. У жанрі роману він почував себе набагато вільніше, і це позначилося вже в найпершому прозаїчному творі Гюго - новелі "Бюг Жаргаль", опублікованої в 1820 р. в "Літературному консерваторі". Жанр "військової повісті" був популярний в 20-е роки. Йому віддають данина Бальзак і Мериме; багато писали в той час про пригоди французьких військових у Європі, Малій Азії, Іспанії. Таким оповіданням французького офіцера про свої пригоди в екзотичній країні, на Гаїті, в епоху Революції, був і перший варіант "Бюг Жаргаля" Гюго. Другий варіант "Бюг Жаргаля" став романом, тому що з'явилися нові герої, нові психологічні мотиви, що визначають учинки діючих осіб, інші пружини дії. Це вже не історія про "прекрасного негра, добрим, сильним і сміливому", розказана капітаном, французом Дельмаром, а історія повстання чорношкірих рабів у французькій колонії Сан-Домінго. У центрі роману проблема революції. Визначаючи своє відношення до повстання негрів-рабів, Гюго прагнув розібратися в його причинах. В образі Бюг Жаргаля втілилася ідея суспільної справедливості, а обурення негрів випливало з тої жорстокої експлуатації, який вони піддавалися, працюючи на плантаціях феодалів. Гюго виправдує й підтримує саму ідею звільнення. Але, малюючи образи вождів повстання Биассу й Букмана й пояснюючи їхнє розуміння революції як помста, письменник робить висновок, що вожді негрів користуються народним повстанням заради здійснення своїх честолюбних задумів. Всі політичні партії, що боролися, Гюго зображує з іронією й сарказмом, виступаючи тим самим проти терору. "Саме жорстокості погублять наша справедлива справа",- говорить Бюг Жаргаль. У цих словах виражена основна думка роману

И все-таки роман свідчить про широту й прогресивність суспільно-політичних поглядів письменника. [290] Гюго створює роман історичний із сильно вираженою соціальною тенденцією, вірогідно зображуючи нелюдськість білих плантаторів у звертанні з рабами, показуючи боягузтво й низькість їхнього поводження в полоні в повсталих, де один тільки тесля Жан Білений, людина з народу, з достоїнством приймає смерть. Яскравими фарбами малює Гюго образ негра Бюг Жаргаля. Шляхетність, великодушність, височина почуттів наївного раба вселяють симпатію до цієї людини. Бюг Жаргаль піднімає повстання негрів. Але він проявляє гуманність і до білих бранців: рятує наречену д'оверне, Марі, і її молодшого брата від гніву розлютованих повсталих. У будь-яких ситуаціях він залишається відданим своїм друзі м-неграм, Леопольдові д'оверне, що ніколи спасли йому життя. Правда, до Леопольда Бюг Жаргаль випробовує суперечливі почуття - обоє вони закохані в Марі. Уведена в роман любовна інтрига ускладнила взаємини героїв, породила нові епізоди й сюжетні лінії, а образ, що з'явився, Марі додав "Бюг Жаргалю" деяку сентиментальність, мелодраматизм. Цікавий інший герой роману - карлик, блазень Хабибра, що з'єднав у собі все виродлив і зле, що може бути в людині. Його ненависть до хазяїна-плантаторові справедлива (адже він тільки раб і блазень, але наскільки розумніше хазяїна!), зрозуміло і його прагнення підтримати повсталих. Гюго ускладнює образ Хабибри, показуючи, що до повстання його спонукує скоріше не почуття справедливості, а почуття мести, ненависті. І мстить він не тільки білим, але й рабам-неграм. Хабибра - лиходій, людиноненависник - протипоставлений Бюг Жаргалю, Марі, д'оверне; це один з тих гротескових образів, які свідчать про незвичайну спостережливість Гюго, його критичному розумі. Крім гротескових замальовок у романі є в наявності те, що згодом Гюго назве "місцевим колоритом": испано-гаитянский жаргон, іспанські пісні Бюга; дикі пейзажі незайманого лісу, скелі, ущелини, водоспади, колірна й звукова гама описуваного пейзажу

"Бюг Жаргаль" - роман історичний. Однієї з найважливіших особливостей історичного жанру наприкінці 20-х років було відтворення вдач і звичаїв народу. Що стосується історичної основи роману, то в "Бюг Жаргале" нею є дійсний факт - повстання негритянських племен у французькій колонії [291]

Сан-Домінго в 1791 р. Таким чином, історія класової боротьби стає сюжетом роману (в "Бюг Жаргале" розповідається про політичну ситуацію в республіці й про боротьбу партій у таборі білих). Яке ж співвідношення "правди" і "вимислу" в історичному романтичному романі? Це ще одна із проблем, що займає письменників-романтиків у ці роки. Їхньою метою в остаточному підсумку було відтворення духу епохи, тому так тісно переплітаються в історичному романі правда (історичні події й історичні персонажі) і вимисел (романтична інтрига й вигадані персонажі). Таким чином, зображення конкретних історичних фактів залежало від творчої уяви художника. Цю думку висловлював Гюго ще в статті про "Квентине Дорварде" Вальтера Скотта, підкреслюючи, що воліє "вірити роману, а не історії", тому що "моральна правда" для нього "вище правди історичної". Гюго-Романтик оцінює історичні події з погляду загальнолюдських понять добра й зла, любові й жорстокосердості, єдиних і непорушних для всіх епох

У цьому змісті "Собор Паризької богоматері" (1831) В. Гюго став кращим зразком романтичного історичного роману, що отразили картину середньовічного французького життя. Що стосується історичних подій, то письменник зовсім відмовився від їхнього зображення, щоб усунути всі перешкоди до вільного відтворення історії. У романі зазначена тільки одна історична подія (приїзд послів для висновку шлюбу дофіна й Маргарити Фландрской у січні 1482 р.), а історичні персонажі (король Людовик XIII, кардинал Бурбонский) відтиснуті на другий план численними вигаданими персонажами. Правда, жодне з імен другорядних діючих осіб, у тому числі Пьер Гренгуар, не придумано Гюго, всі вони взяті зі стародавніх джерел, що говорить про ретельну підготовчу роботу письменника над романом

Риси романтизму в романі виявилися в різкому протиставленні позитивних і негативних характерів, несподіваній невідповідності зовнішнього й внутрішнього змісту людських натур. "Одушевляючи" середньовічний, "археологічний" роман, Гюго залишається вірний "місцевому колориту" і з особливою старанністю виписує темний плащ Фролло, екзотичне вбрання есмеральди, блискучу куртку капітана Феба [292] де Шатопера, жалюгідні дрантя самітниці Роландовой вежі. Тої ж мети служить скрупульозно розроблена лексика роману, що відбиває мову, на якому говорили всі шари суспільства в XV в.; зустрічаються термінологія з області архітектури, цитати з латині, архаїзми, арго юрби Двору Чудес, суміш іспанського, італійського й латинського. Гюго використовує розгорнуті порівняння, метафори, антитези, проявляє дивну винахідливість у вживанні дієслів. Контрастний стиль і композиція роману: наприклад, іронічна врочистість засідань суду переміняється раблезианским гумором юрби на святі хрещення й святі блазнів; мелодраматизм глави "Черевичок" (сцена дізнавання) - жахаючою сценою катування Квазімодо на Гревской площі; романтична любов есмеральди до Фебу дається в протиставленні любові Клода Фролло до есмеральде. Ознакою романтизму є й виняткові характери, показані в надзвичайних обставинах. Головні персонажі роману - есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло - втілення тої або іншої людської якості. есмеральда символізує моральну красу простої людини; красень Феб персоніфікує вище суспільство, зовні блискуче, внутрішньо спустошене, егоїстичним і безсердечне; осередком темних похмурих сил є архідиякон Клод Фролло, представник католицької церкви. У Квазімодо втілилася демократична гуманістична ідея Гюго: виродливий зовні, знедолений по своєму соціальному статусі, дзвонар собору виявляється людиною високоморальним. Цього не можна сказати про людей, що займають, високе положення в суспільній ієрархії (сам Людовик XI, лицарі, жандарми, стрілки - "ланцюгові пси" короля). Такі моральні цінності, установлені письменником у романі й відбилися в романтичному конфлікті високого й низького. Саме в есмеральде, у Квазімодо, знедолених Двору Чудес бачить Гюго народних героїв роману, повних моральної сили й справжній гуманізм. Народ, у розумінні автора роману,- не пасивна маса, а грізна сила, у сліпій активності якої пробиваються ідеї справедливості (тільки трюани виявилися здатними виступити на захист безвинно засудженої есмеральди). У сценах штурму собору народними масами укладений натяк Гюго на майбутній штурм Бастилії в 1789 р., на "годину [293] народний", на революцію, що пророкує королеві Людовику XI гентский панчішник Жак Копеноли "... коли з височини понесуться звуки сполоху, коли загуркотять пушки, коли з пекельним гулом звалиться вежа, коли солдати й громадяни з ричанням кинуться один на одного в смертельній сутичці - отоді-те й проб'є цю годину". У цих сценах утримується натяк на наступність подій давньої давнини й сьогодення, що відбилося в міркуваннях письменника про свій час, відбитому в третій і четвертій книгах роману. Цьому сприяли ті бурхливі політичні події (Липнева революція, холерні бунти, розгром архієпископського палацу народом), під час яких створюється "Собор".

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго. И в закладках появилось готовое сочинение.

Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго.