Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго

У другій частині роману зображується аристократична Англія початку XVIII в., що протистоять головні герої: Гуинплен, син республіканця-вигнанця, спотвореного за наказом короля; Дея, дочка старчихи, що осліпла в дитинстві, і Урсус, бродячий блазень, бідняк. Два мири різко протипоставлені в романі. Це досягається за допомогою контрастних характеристик героїв (Гуинплен - лорд Девид, Дея - леді Джозиана); чергування глав ("Урсус" - "Компрачикоси). Соціальний контраст між миром незаможних і миром багатіїв у романі підсилюється символікою Гюго: мир бідняків - це "мир світла", багатіїв - "мир тьми". ДО "миру світла" належить старий Урсус, благороднейший бідняк, що притулив двох знедолених дітей - Гуинплена й Дею. Він не тільки дав шматок хліба й дах двом нещасним дітям, але й виховав у них щиросердечну шляхетність і високу людяність. Образ Урсуса несе особливе значеннєве навантаження в романі. Його філософські монологи, які розважають глядачів перед початком подання, виявляють не тільки мудрість людини з народу, гостроту розуму й тонку спостережливість, але і його незалежні погляди на сучасні порядки. Вустами Урсуса Гюго часто викладає свої судження на різні актуальні теми (наприклад, Урсус засуджує примирливе відношення до мілітаризму й колоніальної політики свого уряду; за допомогою його філософської п'єси "Переможений хаос" автор викладає свою ідею про перетворення людини завдяки творчій силі духу й кінцевій перемозі світлого початку над похмурими силами). Величезна заслуга Урсуса й у тім, що він зміг розкрити пороки сучасного йому суспільства Гуинплену, виховати його в демократичному дусі. Доказом тому є виступ Гуинплена в палаті лордів

Цей виступ є ідейним центром і кульмінацією роману. Гуинплен, що випив всю чашу приниження й ганьби, що виріс серед народу, говорить у палаті лордів від його ім'я: "Сам я ніщо, я тільки голос. Рід людський - вуста. Я - їхній крик. Страждання - це не просте слово, добродії щасливці. Страждання - це вбогість, я знаю неї з дитячого років, це холод, я тремтів від нього, це голод, я вкусил його, це приниження, я зазнав їх... Я прийшов від тих, кого гнітять. Я можу сказати вам, як важкий цей гніт..." Воістину революційного пафосу [302] досягає Гюго жагучою обвинувальною промовою Гуинплена, але члени палати лордів піддали осміянню думки Гуинплена про відновлення людських прав, про знищення вбогості. Роблячи Гуинплена символом народних страждань, його вустами Гюго проголошує непорушну віру в очисну силу прийдешньої революції: "... наступить година, коли страшна судорога розіб'є ваше ярмо, коли у відповідь на ваше гикання пролунає грізне ревіння... Тріпотіть! Наближається невблаганна година розплати!.."

Революції присвячений останній роман Віктора Гюго, названий їм просто й строго "Дев'яносто третій рік" (1874). Він був породжений міркуваннями письменника над подіями, що відбувалися у Франції в 1870- 1871 р. (франко-прусская війна, Паризька Комуна і її розгром), і думками про співвіднесення гуманності й революційного насильства

Створенню ярчайшего епічного полотна сприяло те, що Гюго був сучасником і очевидцем революцій 1830, 1848 і 1870-х років, що сам він протягом багатьох років боровся за твердження республіканського ладу в країні. Але щоб зобразити героїчну атмосферу революції, письменникові треба був значний час (треба було ретельно вивчити документи й літературу по історії Франції 1793--1794 р.), тому що задум роману ставиться до початку 1863 г.

Драматизмом насичений сюжет роману. "Дев'яносто третій рік" починається оповіданням про гостру боротьбу, що змушена вести молода республіка як із внутрішніми ворогами, так і із зовнішніми. Уже з перших сторінок роману стає зрозумілим, хто внутрішній ворог республіки й що собою представляють зовнішні вороги. Глибоко правдиві образи селян із заколотної Вандеи: мужній і марновірний матрос Гальмало, що сліпо вірить у Бога й короля, матір трьох дітей, що бреде по лісі день і ніч, що погано розуміє, що відбувається навколо її

Затурканістю селян Вандеи, жорстоко обманутих церквою, підбурених проти республіки, користується вождь повстання, монархіст маркіз де Лантенак. Він глибоко нехтує простий народ, хоча й використовує цих неосвічених людей для того, щоб захистити привілеї свого класу, свої землі, свої титули, свої феодальні права. Його програма дій - "всі [303] зрадити вогню й мічу" - неухильно виконується; він розстрілює поранених республіканських солдатів і полонених, випалює села, жителі яких допомагали республіканцям; не зупиняється він і перед тим, щоб призвати у свою країну англійських інтервентів, запропонувавши їм за це частина французького узбережжя. Лантенак - представник "старого режиму", що йде на пряме зрадництво заради порятунку соціальних привілеїв аристократії. Таким, як Лантенак, протистоять образи героїв революції. У першому ж епізоді роману сцена всиновлення маляти Мішель Флешар революційними солдатами з батальйону "Червона шапка" сержанта Радуба є як би увертюрою до всього добутку

Весь роман будується на найрізноманітніших зіставленнях. У ньому можна виявити безліч контрастних пар героїв: Лантенак і Симурден, що був священик, а потім революціонер, що втілює непохитну віру й непідкупну чесність, становлять одну з них. На відміну від Лантенака Симурден - людина, що володіє високим почуттям громадянського обов'язку й відповідальності перед народом. Тому Симурден засуджує Говена, свого вихованця, за те, що він укрив, а потім випустив Лантенака на волю. Симурден, що очолює суд революційного трибуналу, повинен послати Говена на гільйотину. Ідеал письменника розділяється між двома типами героїв: Симурденом, захисником пригноблених, котрий став проводити в життя ідею відплати в роки революції, і Говеном, мрійником, що марить про "республіку ідеалу", загальному світі й братерстві

З одного боку, Гюго, що пережив криваві дні Паризької Комуни, відкидає ідею абстрактного добра й всепрощення, що він проповідував у роки створення "Знедолених". Із цією метою письменником створений образ злиденного бурлаки Тельмарша. Цей бідняк, що живе в лісі вдалині від людей, намагається не втручатися в їхні звади, але допомагає всім, хто в його допомозі бідує. Так, він укриває від відплати Лантенака, уважаючи, що якщо за його видачу обіцяні величезна винагорода і якщо людини труять, як звіра, те його треба рятувати. І це незважаючи на те, що Тельмарш невисокої думки про "старий режим" і його представниках. Розстріли полонених, жахаючі вбивства жінок і дітей розкривають очі Тельмаршу, він переконується, що [304] зробив непоправну помилку, укривши Лантенака від республіканської влади. "Якби я знав! Якби тільки я знав!" - викликує Тельмарш побачивши вчиненого Лантенаком. Часом добрий учинок, затверджує Гюго, може стати своею протилежністю

З іншого боку, зовсім відмовитися від своєї улюбленої тези (начебто милосердя перемагає саму нелюдську жорстокість) письменник не може. Гюго прибігає до виняткової ситуації: жертвуючи собою, Лантенак рятує трьох маленьких дітей. Зробивши шляхетний учинок, він віддає себе в руки Симурдена, передбачаючи свій вирок. Тим самим Гюго ставить і іншого свого героя, Говена, перед вибором: чи можна відповісти на добро, що зробив Лантенак, злом, стративши його. У главі "Говен міркує" показана внутрішня боротьба революціонера. Зрештою Говен переконує себе в тім, що Лантенак "повернувся в лоно людства", і тому він звільняє його з-під стражи. Письменник суворо засуджує вчинок Говена, тому що переродження Лантенака не відбулося: очутившись на волі, він відновив кровопролитну війну проти республіки. Говен сам усвідомлює свою провину й виносить собі смертний вирок: "... одне заслонило від мене інше; один добрий учинок, доконаний на моїх очах, сховав від мене сотні вчинків злочинницьких; цей старий, ці діти,- вони встали між мною й моїм боргом. Я забув спалені села, витоптані ниви... я забував про Францію, що зрадили Англії; я дав волю катові батьківщини. Я винний". Визнавши його провину, Симурден присуджує Говена до смерті. Але він робить цей учинок як представник Комітету суспільного порятунку, як людина ж він не витримує й убиває себе

Отже, соціальний конфлікт переростає в моральний: поняття Істини й Справедливості як би піднімають над "Революціями". У романі "Дев'яносто третій рік", як і в більше ранніх романах Гюго, революція оцінюється як найбільша прогресивна подія, заколот проти її - як злочин. Необхідність боротьби з тиранією й з інтервенцією не викликає, таким чином, сумнівів у письменника. Інша справа - громадянська війна, у якій доводиться братові вбивати брата. У цьому випадку Гюго не в змозі об'єднати "два полюси істини": гуманістичні ідеали й продиктоване умовами класової боротьби революційне [305] насильство. У романі "Дев'яносто третій рік" Гюго піднявся до художнього прозріння, що відкрило йому складність історичних подій

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго. И в закладках появилось готовое сочинение.

Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 21. В. Гюго.