Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 33. П. Мериме

Історія закордонної літератури ХIХ століття (За редакцією Н. А.Соловйовій)

Глава 33. П. Мериме.

ГЛАВА 33. П. МЕРИМЕ

Проспер Мериме ( 1803-1870) - один з яскравих представників французького критичного реалізму, творчість якого розвивалося в тісній взаємодії з романтичним рухом

Майбутній письменник народився в Парижу в заможній сім'ї. Закінчивши ліцей, він надійшов на юридичний [460] факультет Паризького університету. Однак юриспруденція зовсім не займала його.

Коло інтересів і естетические погляди молодого Мериме визначилися рано, зложившись уже в колі сім'ї: батько його був художником, послідовником Жака Луи Давида, що веде представника мистецтва революційного класицизму; мати, теж художниця, жінка різнобічно утворена, навчила сина малюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів XVIII в. У дитинстві П. Мериме із захопленням читає Шекспіра й Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жан-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійського предромантизма - "Пісень Оссиана" Д. Макферсона.

Знайомство молодого Мериме з літературно-художнім середовищем Парижа (в 20-е роки він став одним з учасників кружка етьена Делеклюза, художника, критика мистецтва й теоретика поезії), а в 1822 р. - зі Стендалем, людиною, що має великий життєвий і письменницький досвід, сприяло подальшому поглибленню естетического кредо Мериме, визначило його критичне відношення до режиму Реставрації, симпатії клибералам.

Становлення Мериме-Письменника відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, стремившейся до відновлення французької літератури, і письменниками старшого покоління, що воліють перевірені часом канони класицизму. Мериме, перебуваючи в дружніх відносинах з Гюго - главою й визнаним вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримав їх у боротьбі із класицизмом і прийняв у цій боротьбі особиста участь

Перший опублікований твір Мериме - "Театр Клари Гасуль" (1825) - одна із самих ранніх і рішучих спроб, спрямованих на руйнування канонів класицизму й твердження нових принципів мистецтва. Важливо відзначити, що молодий Мериме, що ввімкнувся в романтичний рух, обрав найбільш складний шлях для здійснення своїх новаторських задумів. Він увійшов у літературу як драматург, зазіхнувши тим самим на цитадель классицистского мистецтва - його театр, у той час як перші французькі романтики ще розробляли прозаїчні жанри, [461] мало цікавили классицистов. Романтичному театру треба було ще ціле десятиліття, щоб затвердитися на основних сценах Франції

"Театр Клари Гасуль" - добуток, що доводить, що письменник може й повинен творити вільно, не сообразуясь при цьому ні з якими устояними правилами. Воля творчості припускала й своєрідний "ігровий момент", яким блискуче користується Мериме, пропонуючи читачеві цікаву містифікацію: авторство п'єс "Театру" було приписано не існуючої в природі іспанській акторці Кларі Гасуль. Однак у літературних салонах було прекрасно відомо ім'я щирого автора "Театру", тим більше що в книзі був поміщений портрет Мериме в іспанському жіночому вбранні. І все-таки містифікація вдалася: багато читачів і літературних критиків повірили в авторство Клари Гасуль, талановитої акторки й письменниці, вільнолюбної, стійкою в життєвих випробуваннях, розумної й чарівної жінки. "Замітка про Клару Гасуль", подана п'єсам як передмова, зіграла в цьому свою роль. Але ця "Замітка" знайомила читачів не тільки з виглядом і творчістю акторки й письменниці, але й з новим типом драматургічного дійства, більше відповідного динаміці самого життя

Створити новий тип драматургії допомогла Мериме орієнтація на іспанський театр Відродження (для епохи романтизму інтерес до літератур інших країн був явищем надзвичайно характерним), що дозволило письменникові швидше звільнитися від класицизму як французької традиції. Влучну іронічну характеристику драматургії епігонів класицизму давала в "Пролозі" до п'єси "Іспанці в Данії" сама Клара, виступаючи в якості одного з діючих осіб: "Щоб судити про п'єсу, зовсім не важливо знати, чи відбувається дія протягом однієї доби й чи з'являються всі діючі особи в тому самому місці, одні - щоб улаштувати змову, інші - щоб упасти від рук убивці, треті - щоб заколотися над чиїм-нибудь мертвим тілом, як це водиться по ту сторону Піренеїв". І тому автор збірника "Театр" створює п'єси, які є наочним зразком антиклассицистской драматургії. У них не дотримані ніякі єдності, немає ні пятиактних композицій, ні ієрархії жанрів (всі п'єси - веселі й серйозні - названі [46]

Кларою Гасуль комедіями). Вільна композиція збірника порушувала стрункість классицистской драми; п'єси були написані прозою, а не віршами; діючі особи в справжньому змісті діяли, а не займалися абстрактним моралізуванням, сюжети комедій визначалися не игрою случаючи, а зіткненнями людських доль або почуттів, що додало їм драматичну напруженість

В "Театрі Клари Гасуль" виявилися тенденції, що ставлять під сумнів естетику романтичного театру. На перший погляд в "Театрі" затверджується романтичний мир з його інтересом до інтриг, таємницям, ефектним ситуаціям, що спопеляє любові, що розтрощує навіть станові перешкоди, і, звичайно, до "місцевого колориту", що настільки увлекали романтиків. Однак романтичні страсті подані в театрі Мериме як "африканські страсті", тобто не без іронії. У п'єсі "Африканська любов" вони розжарюються до межі. Дві художні системи, романтичн і реалістична, тісно переплітаються у творчості письменника. У романтичний контекст п'єс органічно вписується життя в її реалістичних, а не умовно-літературних формах. Це підкреслюється реалістичними деталями, внесеними автором у тексти своїх добутків. Наприклад, в "Іспанцях у Данії" точно визначені час і місце дії: 1808 рік, острів Фюн. Один з героїв п'єси маркіз де Ла Романа - історична особа, іспанський генерал, боровшийся проти французької інтервенції. Долі дона Хуана, ад'ютанта де Ла Романа і його улюбленої француженки де Куланж залежать від успіху задуманого генералом втечі з острова Фюн (де він командував іспанськими військами, що входили за договором з Карлом IV до складу французької армії) на батьківщину, окуповану колишнім союзником - Наполеоном. Антиклерикальні, антифеодальні, патріотичні мотиви в збірнику природно співвідносяться й з волелюбною особистістю автора. Щирий же автор не намагається нав'язати читачеві й глядачеві своя думка, скоріше він виступає як літописець, хронікер, спостерігач життя. Прагнення письменника до об'єктивності й створює враження, що не він, автор, а саме життя визначає перебіг подій у його добутках. А раз так, то й ім'я їхнього творця несуттєво: воно може зовсім не згадуватися або замінятися псевдонімом. [463]

Об'єктивно відбиті сцени з життя слов'янських народів - особлива прикмета наступного твору Мериме "Гюзла, або Збірник иллирийских пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії й Герцеговині" (1827). Ця книга зажадала від її автора кропіткої праці, філологічних, історичних і етнографічних знань і, звичайно ж, таланта. Прозаїчні пісні збірника "Гюзла" мали успіх. І в другу містифікацію Мериме (автором пісень був він сам) повірили, і не хто-небудь, а Міцкевич і Пушкін (деякі балади із цього збірника, перекладені на російську мову у віршах, увійшли в "Пісні західних слов'ян) Виходить, справа не тільки в добротності містифікації, але й у художній цінності збірника

В "Иллирийских піснях" Мериме використовував "місцевий колорит" для створення характерів, у яких втілилися б риси народного життя західних слов'ян. Прагнення наблизити авторське мислення до мислення народному диктувало письменникові особливий стиль, і він був знайдений ім. Оповідання книги гранично лаконічно - у ній майже немає метафор і епітетів; пісні позбавлені романтичної ідеалізації, вони драматичні по своїх сюжетах, і цей драматизм не має романтичного пафосу, він простий, незвичайно правдивий і психологічно переконливий. Книга вийшла: Мериме вдалося створити узагальнений поетичний образ народу, багатоскладовий і внутрішньо цільний, що розкриває своя суть у героїчній боротьбі споработителями.

До теми народу, що виявив себе в історичному випробуванні, Мериме звертається в драматичній хроніці "Жакерия" (1828). З незвичайною сміливістю обраний автором сюжет драми - селянське повстання 1358 р. Молодий письменник, воістину сучасник блискучої французької історичної школи, перевершує її в аналізі соціальних відносин, показуючи, як майнова ворожнеча вносить розкол у ряди повсталих. Дозволяючи собі відступати від історичних фактів, Мериме прагне художньо втілити своє подання про події віддаленої епохи, осмислюючи їх у світлі нових історичних змін. Мериме, звичайно, опирався на досвід Шекспіра, Ґете, додержувався рад, викладеним у трактаті "Расин і Шекспір" Стендаля. Але його самостійності історика [464] відповідає й самостійність художника. П'єса являє собою сцени селянської війни, немов би вихоплені із загального ланцюга подій, але характеризующие їхній хід зсередини, що допомагають зрозуміти, чому повстання спалахнуло, як воно наростало, у чому коренилися причини його поразки

Страницы: 1 2 3

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 33. П. Мериме. И в закладках появилось готовое сочинение.

Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 33. П. Мериме.