Негативное отношение Вяземского к прозе Жуковского

Выстраивая рецензию в соответствии с последовательностью расположения статей Жуковского в рассматриваемом томе, заключительную часть (всего полстраницы текста) Вяземский посвятил его прозе послевестниковского периода. Хотя краткость отзыва о «Путешествии по Саксонской Швейцарии» и «Рафаэлевой “Мадонне”» не означала прохладного, тем более негативного к ним отношения.

«Дневник писателя» и «Опавшие листья»

И в «Дневнике писателя», и в текстах Розанова привлекают не столько те или иные «мысли», сколько сама личность повествователя.

«Ведь он сам, – писал В. Соловьев об авторе «Дневника», – интереснейшее лицо среди самых интересных лиц его лучших романов, – и, конечно, он будет весь, целиком в этом “Дневнике писателя”». Что касается «Опавших листьев», можно сказать, что автор – их единственный герой. Другой вопрос, был ли в этих текстах «весь» Достоевский или «весь» Розанов.

«Война и мир»

Толстой отшатнулся от нового, и, чтобы художественно воссоздать русскую жизнь такою, какою он ее знал, понимал и любил, он вынужден был уйти в прошлое, к самому началу девятнадцатого века. «Война и мир» (1867–69) – высшее и непревзойденное его творение.

Четыре письма С. Сергеева к М. Суворину

В приложении к своей статье С. Сергеев публикует четыре письма к Суворину М. О. Меньшикова. В свое время ругать его «Письма к ближнему» было так же обязательно, как и само «Новое время». Сейчас фигура Меньшикова переоценена. В письме от 25 декабря 1904 года он писал, например: «Что можем сделать мы, журналисты? Только не притворяться, только говорить то, что чувствуешь. Пусть это выходит дико, сумбурно, резко, - на отвыкшее от натуральных звуков ухо, но это сама истина, человеку доступная» (с. 6). Вероятно, с этими словами согласятся многие современные журналисты.

Позиции Вяземского относительного Жуковского

Автор «Нечто…» весьма нелицеприятно высказался об одной из анонимных переводных публикаций номера - «Портрете». Это произведение, действительно мало интересное, видимо, принадлежало к тому роду переводов из «массовой» литературы, которые Жуковский, судя по его письму от 4 ноября 1810 года, вынужден был иногда делать исключительно «для кармана», ведь на них имелся достаточно большой читательский спрос. Правда, имя переводчика Вяземский не оглашал: возможно, он не был уверен в авторстве Жуковского. Но уже сопоставление критиком этого произведения с теми, что наполняли негативно оцененные им журналы «Друг юношества» М. И. Невзорова и «Аглая» П. И. Шаликова, звучало горьким упреком Жуковскому-редактору, который такими публикациями мог уронить репутацию «Вестника».

Міллер Т. А. Грецька література класичного періоду (V — IV вв. до н. е.). Проза. Аттическая проза IV в. до н. е

Міллер Т. А.: Грецька література класичного періоду (V -IV вв. до н.е.). Проза
Аттическая проза IV в. до н.е. Ин-т світовий лит. ім. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994.Т. 1. - 1983. - С. 388-397.

"Джерело: a) - філософський діалог.

"Джерело: a) діалог процвітало в середовищі учнів Сократа, у школі філософа Платона. Обидві школи мали багаторічний курс навчання - більше короткий в Исократа, більше тривалий у Платона. У ці школи стікалися слухачі із всіх кінців Греції, і дуже незабаром вони перетворилися в центри культури всієї Еллади. Вирослі з педагогічних систем софістів і Сократа, ці школи не були юридично пов'язані з афінським полісом, але відігравали величезну роль в ідеологічному житті грецького суспільства IV в. В умовах кризи всієї полисной системи, коли падав політичний престиж Афін і розривалися тісні узи, що поєднували полісную громаду в органічне ціле, школи Исократа й Платона були спробою раціоналістичної ідеології знайти нові шляхи для висновку поліса із кризи, для відновлення втраченого полисного єдності. Виховання громадян розумілося в них як перевиховання всього суспільства й шлях до його перебудови. При цьому ідеал як Исократа, так і Платона лежав у минулому, їхня педагогіка прагнула повернути грецький поліс до його докризисному стану.

Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 29. М. Логфелло

Історія закордонної літератури ХIХ століття (За редакцією Н. А.Соловйовій)
Глава 29. М. Логфелло.

ГЛАВА 29. Г. ЛОНГФЕЛЛО

Творчість Генрі Уодсуорта Лонгфелло ( 1807-1882) по хронологічних рамках доводиться в основному на другий період американського романтизму. Але за своїм характером воно багато в чому [410] перегукується із творчістю раннього романтика В. Ирвинга насамперед у тім, що також сполучить риси європейської й національної культури й виконує тим самим своєрідну "посередницьку" роль. З поколінням Ирвинга Лонгфелло зближає й оптимістичний погляд на життя, на розвиток своєї країни. Серед сучасників він займає трохи відособлене положення, хоча ближче до кінця довгий і плідний шляхи Лонгфелло в літературі його ім'я всі частіше згадується в складі "тріумвірату Нової Англії" поряд з іменами О. У. Холмса й Д. Р. Лоуелла. Лонгфелло поєднує з ними університетська вченість, схильність до просвітительської, педагогічної діяльності, обширнейшая філологічна ерудиція