Луків Вл. А. Мериме. Ранні прозаїчні произведенияистоки персональної моделі

Луків Вл. А.: Мериме. Дослідження персональної моделі літературної творчості

§ 1. Ранні прозаїчні добутки: джерела персональної моделі

"Трагічна подія).

Судячи з листа до Ж. Линге, перед нами самий початок роману. Збережений уривок являє собою цілком закінчений епізод. Дія відбувається в Парижу й Камбре в 178... року, господарка будинку, у якому з'являється оповідач, носить прізвище д'етанж, як героїня роману Ж. - Ж. Руссо "Юлія, або Нова елоиза". Отже, дія повинне було розвертатися на тлі передреволюційної обстановки, в атмосфері історичних рухів, нових ідей, близької катастрофи дворянського благополуччя. Можна припустити, що роман повинен був одержати назву "Жуль" ("Jules", подібно "Julie" у Руссо) із продовженням "або новий…" — але хто? Не чи Абеляр? Або Меркуцио? Кожне з подібних припущень створює різні стратегії сюжету. Але очевидно, що принципи розкриття епохи через долі сімейств Мериме шукає в Шекспіра. Не випадково уривок починається з епіграфа з "Ромео й Джульетти" (буд. III, сц. 1: слова Меркуцио до й після двобою з Тибальтом). Як в "Ромео й Джульетте" історія ворожнечі між сімействами Монтекки й Капулетти повинна відбити відхід старих, феодальних відносин і виникнення прекрасного й гармонічного миру, створеного для любові й щастя. Так само, можливо, Мериме хотів через долю сім'ї д'етанж побічно простежити грандіозні історичні зміни, падіння дворянських пологів, народження нових відносин

Втім, у збереженому уривку не так вуж багато підстав для настільки певних висновків. Більш упевнено можна говорити про використання романтичної жанрової форми — "особистого" роману

Доля оповідача тісно пов'язана із сюжетом. Парубок по ім'ю Жуль наступного дня після прибуття в Париж наносить візит д'естанжам. Він дружний з їхнім сином Огюстом і закоханий у їхню дочку Анриетту. Г-Жа д'етанж просить Жуля[76] прочитати лист її сина, що почав службу в драгунському полицю. З листа з'ясовується, що гвардійці хочуть випробувати мужність новачка. Незабаром приходить звістка про загибель Огюста на дуелі. Жюля, Що Відвідав, капітан Флери, що був секундантом загиблого, вручає йому лист друга й розповідає про обставини дуелі. Турвиль, що спровокував дуель, щоб випробувати Огюста, змушений був битися всерйоз і вбити Огюста, що прийняв його жарти як образа. Терзаючись каяттям, убивця зник у замку свого друга г-на Ле Грана. На цьому закінчується оповідання капітана Флери й текст, написаний Мериме[77].

У жанровому аспекті уривок відзначений суперечливими рисами. З одного боку, він близький до новели (основа "новели" — оповідання капітана Флери), тому що має внутрішню кульмінацію, до якої підводить стрімкий розвиток дії, що майже не має експозиції, типові для новели несподівані повороти (від радісного листа про перші дні служби до повідомлення про загибель Огюста, від беззастережного осуду вбивці до опису його шляхетних спонукань), обмеженість собитийного ряду (одна подія), кількості діючих осіб і т. буд. З іншого боку, новеллистичность руйнується відкритістю композиції: зовсім очевидно, що одержить розвиток лінія автора і його почуттів до Анриетте, а також лінія Турвиля. Необхідний і епізод, у якому з'являться д'етанжи, тому що сприйняття ними вести про загибель сина було показано лише побічно.

Припущення про те, що весь роман був задуманий як ланцюг новелістичних епізодів, спростовується при уважному вивченні образа оповідача в уривку. Зовні він виступає як спостерігач і слухач, його роль можна зрівняти з роллю оповідача в "Матео Фальконе", "Партії в триктрак" і ряді інших творів Мериме. Але спробуємо намалювати вигляд Жуля

Це юнак, очевидно, довгий час не колишній у Парижу, людина знатного походження[78], здатний, хоча й недосвідченому малювальнику[79]. Він yвлечен Шекспіром[80], якого читає в оригіналі[81]. Ми довідаємося про почуття оповідача, про його думки[82]. Інакше кажучи, ми знаємо про оповідача більше, ніж про будь-якого іншого героя. Якщо додати до цього необхідність розвитку сюжетних ліній "Жуль — Анриетта", "Жуль — Турвиль", "Жуль — д'етанжи", "Жуль — мадам Ф."[83], то стане дуже ймовірним, що добуток, над яким працював Мериме, ставиться до жанру "особистого роману", що розроблявся романтиками (Шатобриан, Констан, а пізніше Мюссе, Жорж Санд і др.). Але сюжет "особистого роману" звичайно розвертається на тлі сучасного життя. Звідси випливає, що віднесення дії незакінченого роману Мериме до передреволюційної епохи було покликано розсунути жанрові границі "особистого роману", може бути, навіть співвіднести його з романтичним історичним романом, що почав бурхливо розвиватися у Франції в ці роки

Аналіз відомостей про перші досвіди Мериме показує, що юний автор увімкнувся в романтичний рух. Жанри, що обираються ним, (романтична трагедія на історичному матеріалі, мелодрама із сучасного життя, "особистий роман) найбільш актуальні для романтиків, початку 1820-х років. Разом з тим Мериме ще не знайшов свого шляху, свого відношення кжанру.

Важливою віхою в знаходженні самостійного підходу стала новела "Бій" (1824, опубл. в 1887 р.).

Моріс Партюрье визначив жанр добутку як "свого роду вірш у прозі"[84]. А. Д. Михайлов говорить про нього як про новелу[85]. Але в "Бої", з одного боку, фактично відсутній ліричний елемент, а з іншого боку, немає й новелістичних ознак, про які говорилося вище.

Перед нами сміливий жанровий експеримент: повість на чотирьох сторінках — "мікроповість". На противагу письменникам, що розробляли романтичний напружений стиль, Мериме йде за Стендалем, але йде далі, до кінця: в "Боїв" використовується некомментированное оповідання, за рахунок до­торого й досягається надзвичайна стислість тексту (сховане коментування здійснюється за рахунок легкої іронії й підбора фактів з життя героя і його оточення).

На настільки малому просторі Мериме зумів описати целую долю, представлену на тлі суспільних вдач. Три частини "мікроповести" — це три головних події в житті американського капітана Огеста Сеймура, що піднімають його в очах суспільства усе вище й вище, — і це троєкратний докір суспільству, що створює помилкові цінності. Подвиг як випадковість, успіх як несправедливість, любов як проза життя — от складові частини долі Сеймура. Він зробив хоробрий учинок майже випадково, кинувшись за сержантом, що підняв війська в атаку. Але незабаром у молодому й гарному Сеймуре стали бачити єдиного героя узяття ворожої батареї, а про старого сержанта зовсім забулися

Замолоду Огест написав трагедію "Вільгельм Телль". Після того як повзрослевший автор прочитав однойменну п'єсу Шиллера, він був готовий знищити свій невдалий добуток. Але трагедія, раніше відкинута театром, тепер, коли Сеймур був проголошений героєм, ставиться на сцені, і газети твер­дят: "Плач, Англія! Сеймур скинув твого Шекспіра" (т. 1, с. 518).

Романтичні устремління капітана остаточно зникають у третій частині ("Одруження). Він виходить у відставку й знаходить тихе щастя з жінкою, що не визнає в ньому ні письменника, ні героя

"Мікроповість", "конспект повести" — одна з форм "сво­бодного оповідання", тобто приклад здійснення жан­рового принципу, яким керувалися письменники тече­ния реалістичної орієнтації. Разом з тим це й "жанро­вая гра". Обидві сторони того самого підходу до проблеми жанру можна виявити у всіх ранніх творах Мериме, причому, як правило, вони виступають одночасно. Стилізація іспанських п'єс (аж до тлумачення терміна "комедія" у змісті, характерному для іспанської драматургічної традиції — див. т. 1, с. 93) сполучається з формою книги "Театр Клари Гасуль", постаченої передмовами, епіграфа­мі, коментарями. Аналогічно сполучаються пісні, у створенні яких використовується "жанрова гра", з подібними дополне­ниями в книзі "Гузла" (Передмова, "Замітка про Иакинфе Маглановиче", "Про пристріт. Введення", "Про вампиризме", примітки).

Характерно, що, запропонувавши різноманітний спектр стилізованих жанрів (пісня, балада, баркарола, лірична сцена, імпровізація й т.д.), Мериме не дотримується в "Гузле" ніякої жанрової термінології. "Смерть Фоми II, короля Боснії", "Максим і Зоя" називаються й пісень, і баладою, "Імпровізація Иакинфа Маглановича" — пісень, експромтом, "Прекрасна Софія" — ліричною сценою, баладою. Істотно, що "Бан Хорватії" і "Умираючий гайдук", включені в "Гузлу" тільки в 1842 р., у першій публікації (1829 р.) були названі "романсами", а в складі книги "Мозаїка" (1833) називалися "баладами". Потрібно підкреслити, що подібні вільності Мериме допускав у пору, коли розуміння границь жанру було ще досить строгим

Страницы: 1 2

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Луків Вл. А. Мериме. Ранні прозаїчні произведенияистоки персональної моделі. И в закладках появилось готовое сочинение.

Луків Вл. А. Мериме. Ранні прозаїчні произведенияистоки персональної моделі.