Недоспівана пісня (за б. Лепким)

1-й ведучий. Гетьман Мазепа, як градобур, дивився на гріз-нохмарне українське небо і розумом своїм силкувався відвернути хмару.

І розум свій не втратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевищував його.

Але ж він один. А ворогів багато. Навіть союзники теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблює коханка. Знесилувати її бажають.

Жодному з них не вірить старий гетьман Мазепа, цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть із намірами не скривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітника, котрий за нагороду малу й найбільшого злочину не зжахнеться?

Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська залишити, щоб після зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві, а саме: скасувати козацький стрій на Україні, а завести московські порядки… Гарно!..

Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйнування праці цілого життя.

Треба лицем повернутися на Захід, до Карла й Лещинського. Обидва вони люди умні й чесні.

В Московщині бунт. Піниться Дон, за Доном піднімається Волга. Добре і зле!

Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутися на Україну. Україні ж під тую пору найгріз-ніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра… Хмари… хмари!..

Гетьман, як градобур, дивиться на захмарене небо і розумом своїм силкується відвернути тучу…

2-й ведучий. Мотря впивалася чарами зарання. Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Що ми зробили для тебе, земле свята, чим жертвували тобі, життя наше


Рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні, з рук собі добро виривали, а його кругом так багато — для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо — пригадувалися гетьманові слова, — але ліниві ми зігнутися і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому.

Картина 1

Мотря і її тітка Марія Федорівна. Тітка заплітає Мотрю. Мотря співає, потім розмовляє.

Мотря. Наші поїхали на лови?

Марія. Так. І гетьман теж поїхав. Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо, бо панночка хвора.

Мотря. Мати вдома?

Марія. Ні, і вона поїхала до пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало.

Мотря. А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить.

Марія. Як же це?

Мотря. А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, й усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша.

Марія. Мудра твоя мати, Мотре, і горда.

Мотря. Грішною гордістю горда, — прости мені, Боже, гріха, що так про свою матір кажу.

Марія. Нехай Бог простить!

Мотря. А тому я таку гордість грішною називаю, що вона нікого більше опріч себе не бачить.

Марія. Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужеві своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі.

Мотря. Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатство дає, свій рідний край. Ми ж не якісь рабині. Ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов’язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба і про загал подбати.

Марія. Авжеж, що треба! (Укладає сплетені коси Мотрі у віночок.)

Мотря. Та й гарно ж ви мене зачесали. Гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко.

Марія. А кому ж тоді близько, Мотре?


Мотря. Може, кому й близько, хоч би моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І правду Вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.

Марія. А якого ж?

Мотря. Якого? Як би Вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе бозна-що… якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки одну хвилину. Але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб давало таке вдоволення, якого не дають цілі роки звичайного, буцімто щасливого життя.

Марія. Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.

Мотря. Яка хвилина? .. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в похід. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну. За її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отсе Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вільна! Гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в’їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що, цар нагими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радісно горять. Груди воля розпирає… Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх кістках не будуть класти нової столиці. Дивіться це той, що виборов нам волю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стра-тувала, хай би мене серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але б знала я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може… Ось чого я, тіточко, бажаю.

Марія. Тепер я тебе зрозуміла, дитино… Ти ще молода, може й доживеш до того. Дай тобі, Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви Віри за макове зерно в свойомі серці мали, то сказали б горі — рушся, і гора рушилася б з місця… Віри нам бракує, дитино. Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого сподібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда.

Мотря. Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона дива творила, не надприродні, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували. Будемо вірити! (Обнялися Марія і Мотря.)

Завіса. Звучить музика.


Картина 2

Ліс. Теплий літній вечір. Видніються постаті Івана Мазепи, Орлика, Войнаровського. Їм назустріч іде Мотря.

Мазепа. Вітаємо Вашу милість з погідним вечором та з добрим здоров’ям.

Мотря. Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів.

Мазепа. А ми отсе з ловів вертаємо.

Мотря. Пішки?

Мазепа. Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.

Мотря. Мати теж?

Мазепа. І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. Другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від доброго пива. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.

Мотря. Говоріть, панове, дальше, а я піду ще трохи у діброву.

Мазепа (взяв її за руку). Ні, того ми не зробимо, щоби Вас самою під вечір пускати. Там, бачите, під дубом вовк лежить… Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове поспішають-ся у двір, щоб їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?

Орлик. Так, ясновельможний пане гетьмане! (Орлик і Вой-наровський пішли.)

Мазепа. Це не Орлик. А справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіваюся від нього.

Мотря. Пан генеральний писар — гарний чоловік.

Мазепа. Скажу йому це. Рад буде.

Мотря. Ні, ні, прошу не казати йому.

Мазепа. Чому ж то? Щоб не гадав, що уподобався Мотрі Кочубеївні?

Мотря. Може, й мені хтось уподобався.

Мазепа. Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того…

Мотря (вбік). Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі? Пан гетьман насміхається з хуторянки.

Мазепа. Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.

Мотря. Не бачила я тих, що на престолі сидять.

Мазепа. Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при Вас, як при сонці зірниця.


Мотря. Пан гетьман надто ласкаві до мене.

Мазепа. Це не ласка, тільки несміливий вислів мого почування.

Мотря. Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро Вам кажучи, мені важко балакати з Вами.

Мазепа. Не важко, а може, скучно, бо я старий.

Мотря. Що ж Ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці Ваші літа. Мені так любо балакати з Вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною себе почуваю.

Мазепа. А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на Вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, Вашій милості відомо, чимало.

Мотря. Знаю. Я цікавлюсь нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.

Мазепа. От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як Ви.

Страницы: 1 2 3

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Недоспівана пісня (за б. Лепким). И в закладках появилось готовое сочинение.

Недоспівана пісня (за б. Лепким).





|