Три сестри. Драма (1901), у скороченні

Список добутків у скороченні цього автора Степ. Історія однієї поїздки. Повість (1888) Іванов. Драма (1887 - 1889) Нудна історія. Із записок старої людини. Повість (1889) Дуель. Повість (1891) Стрибуха. Оповідання (1891, опубл. 1892) Палата № 6. Повість (1892) Чорний чернець. Оповідання (1893, опубл. 1894) Учитель словесності. Оповідання (1889 - 1894) Чайку. Комедія (1895 - 1896) Будинок з мезоніном. Оповідання художника (1896) Моє життя. Оповідання провінціала (1896) Дядько Ваня Сцени із сільського життя. П'єса (1897) Ионич. Оповідання (1898) Людина у футлярі. Оповідання (1898) Аґрус. Оповідання (1898) Про любов. Оповідання (1898) Душечка. Оповідання (1899) Дама із собачкою. Оповідання (1899) У яру. Повість (1899, опубл. 1900) Три сестри. Драма (1901) Архієрей. Оповідання (1902) Вишневий. сад Комедія (1904)

Дія протікає в губернському місті, у будинку Прозорових.

Ірині, молодшої із трьох сестер Прозорових, виконується двадцять років. «Надворі сонячно, весело», а в залі накривається стіл, чекають гостей - офіцерів розквартированої в місті артилерійської батареї й нового її командира підполковника Вершинина. Усі повні радісних очікувань і надій. Ирина: «Я не знаю, отчого в мене на душі так світло!.. Точно я на вітрилах, треба мною широке блакитне небо й носяться більші білі птахи». На осінь намічений переїзд Прозорових у Москву. Сестри не сумніваються, що брат їхній Андрій надійде в університет і згодом обов'язково стане професором. Благодушествует Кулигин, учитель гімназії, чоловік однієї із сестер, Маші. Піддається загальному радісному настрою Чебутикин, військовий доктор, що колись безумно любив покійна мати Прозорових. «Птах моя біла», - цілує він розчулено Ирину. Поручик барон Тузенбах з наснагою говорить про майбутнє: «Прийшов час <...> готується здорова, сильна бура, що <...> здме з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, гнилу нудьгу». Так само оптимістичний Вершинин. З його появою в Маші проходить її «мерехлюндия». Атмосферу невимушеної життєрадісності не порушує й поява Наташи, хоча сама вона жахливо збентежена більшим суспільством. Андрій робить їй речення: «Об молодість, дивовижна, прекрасна молодість! <...> Мені так добре, душа повна любові, захвату... Дорога моя, гарна, чиста, будьте моєю дружиною!»

Але вже в другій дії мажорні ноти переміняються мінорними. Не знаходить собі місця від нудьги Андрій. Його, що мечтали про професуру в Москві, анітрошки не приваблює посада секретаря земської управи, а в місті він почуває себе «чужим і самотнім». Махаючи остаточно разочаровивается в чоловіку, що колись здавався їй «жахливо вченим, розумних і важливим», а серед його товаришів учителів вона просто страждає. Не задоволена своєю роботою на телеграфі Ирина: «Чого я так хотіла, про що мріяла, того-те в ній і немає. Праця без поезії, без думок...» Утомленої, з головним болем вертається з гімназії Ольга. Не в дусі Вершинин. Він ще продовжує запевняти, що «усе на землі повинне змінитися помалу», але відразу й додає: «И як би мені хотілося довести вам, що щастя ні, не повинне бути й не буде для нас... Ми повинні тільки працювати й працювати...» У каламбури Чебутикина, якими він потішає навколишніх, проривається затаєний біль: «Як там не філософствуй, а самітність страшна штука...»

Наташа, що поступово прибирає до своїх рук весь будинок, випроваживает гостей, що очікували ряжених. «Міщанка!» - у серцях говорить Маша Ірині

Пройшло три роки. Якщо перша дія розігрувалася опівдні, а надворі було «сонячно, весело», то ремарки до третьої дії «попереджають» зовсім про інших - похмурих, сумних - подіях: «За сценою б'ють на сполох з нагоди пожежі, що начались уже давно. У відкриті двері видно вікно, червоне від заграви». Будинок Прозорових повний людей, що рятуються від пожежі

Ирина ридає: «Куди? Куди все пішло? <...> а життя йде й ніколи не повернеться, ніколи, ніколи ми не виїдемо в Москву... Я в розпачі, я в розпачі!» Замислюється в тривозі Маша: «Якось ми проживемо наше життя, що з нас буде?» Плаче Андрій: «Коли я женився, я думав, що ми будемо щасливі... усі щасливі... Але Боже мій...» Ще, бути може, сильніше розчарований Тузенбах: «Яка мені тоді (три роки тому. - В. Б.) увижалося щасливе життя! Де вона?» У запої Чебутикин: «У голові порожньо, на душі холодно. Може бути, я й не людина, а тільки роблю вигляд, що в мене руки й ноги... і голова; може бути, я не існую зовсім, а тільки здається мені, що я ходжу, їм, сплю. (Плаче.)». И чим упорнее повторює Кулагин: «Я задоволений, я задоволений, я задоволений», тим очевидніше стає, як усі надламані, нещасливі

И нарешті, остання дія. Наближається осінь. Махаючи, проходячи по алеї, дивиться нагору: «А вже летять перелітні птахи...» Артилерійська бригада залишає місто: неї перекладають в інше місце, чи те в Польщу, чи те в Читу. Офіцери приходять попрощатися із Прозоровими. Федотик, роблячи фотографію на пам'ять, зауважує: «...у місті наступить тиша й спокій». Тузенбах додає: «И скучища страшна». Андрій висловлюється ще категоричнее: «Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють».

Маша розстається з Вершининим, якого вона так жагуче полюбило: «Невдале життя... Нічого мені тепер не потрібно...» Ольга, ставши начальницею гімназії, розуміє: «У Москві, виходить, не бути». Ирина вирішила - «якщо мені не призначено бути в Москві, те так тому й бути» - прийняти речення Тузенбаха, що вийшов у відставку: «Ми з бароном завтра вінчаємося, завтра ж їдемо на цегельний, і післязавтра я вже в школі, починається нове життя. <...> И в мене раптом точно крила виросли на душі, я повеселіла, стало багато легко й знову схотілося працювати, працювати...» Чебутикин у розчуленні: «Летите, мої милі, летите з Богом!»

На «політ» благословляє він по-своєму й Андрія: «Знаєш, надягни шапку, візьми в руки ціпок і йди... іди і йди, іди без оглядки. І чим далі підеш, тим краще».

Але не призначено збутися навіть самим скромним надіям героїв п'єси. Солоний, закоханий в Ирину, провокує сварку з бароном і вбиває його на дуелі. Надламаному Андрію не вистачає сил, щоб піти раді Чебутикина й взяти в руки «посохнув»: «Отчого ми, тільки-но почавши жити, стаємо нудні, сірки, нецікаві, ледачі, байдужі, марні, нещасні?..»

Батарея залишає місто. Звучить військовий марш. Ольга: «Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! <...> і, здається, ще небагато, і ми довідаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо... Якби знати! (Музика грає усе тихіше й тихіше.) Якби знати, якби знати!» (Завіса .)

Герої п'єси не вільні перелітні птахи, вони укладені в міцну соціальну «клітку», і особисті долі всіх, у неї що потрапили, подвластни законам, по яким живе вся країна, що переживає загальне неблагополуччя. Не «хто?», а «що?» панує над людиною. У цього головного винуватця нещасть і невдач у п'єсі кілька імен - «вульгарність», «низькість», «грішне життя»... Особливо зрим і непривабливим виглядає особа цієї «вульгарності» у міркуваннях Андрія: «Місто наш існує вже двісті років, у ньому сто тисяч жителів, і жодного, котрий не був би схожий на інші... <...> Тільки їдять, п'ють, сплять, потім умирають... народяться інші, і теж їдять, п'ють, сплять і, щоб не отупіти від нудьги, різноманітять життя свою бридкою пліткою, горілкою, картами, сутяжництвом...»

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Три сестри. Драма (1901), у скороченні. И в закладках появилось готовое сочинение.

Три сестри. Драма (1901), у скороченні.