Уільям Мейкпіс Теккерей

Уільям Мейкпіс Теккерей був сином офіцера колоніальних військ Британської Імперії і належав до привілейованих верств англійського суспільства. Після закінчення Чартерхауса він поступив у Кембріджський університет, але ступеню не отримав, тому що кар’єра держслужбовця не приваблювала його. Він хотів займатися тільки мистецтвом, тому і вирушив до Франції, яка завжди вважалася Меккою художників, особливо живописців. Мандри Європою (Франція, Німеччина, Італія) закінчились виснаженням банківського рахунку, який залишився від батьків, і необхідністю заробляти гроші. Теккерей повертається до Лондону і починає займатися журналістикою, яка і стане основною справою його життя. Він обрав собі досить суворе естетичне кредо – “Правда не завжди є приємною, але краще за правду не має нічого”.

Реалізм Теккерея, на відміну від реалізму Діккенса, не має прихильності до романтичної естетики. За висловом Шарлотти Бронте, він - “не романтичний, як ранок понеділка”. Твори Теккерея менш всього схожі на казку. Це іронічна, аналітична і сувора проза. Тому Теккерея вважають спадкоємцем англійських просвітників ХУІІІ ст. ( Свіфта, Філдінга, Стіла, Аддісона ), які демонстрували єхидний, різкий, як скальпель хірурга, погляд на свою схильну до чванства батьківщину.

Багато років Теккерей працював у сатиричному журналі “Панч” ( Punch ), де разом із ним висміювали недоліки Англії Томас Гуд і Дуглас Джерралд. Популярність йому принесли пародії, в яких він “знущався” над епігонами романтизму і протиставив їхній творчості свою неприємну, але корисну правду. Особливо діставалося від Теккерея авторам комерційних або “салонних романів”. Вельми популярними були тоді так звані “романи срібної ложки” ( про життя аристократів ) і романи “ньюгетської школи” ( (Ньюгет – знаменита лондонська тюрма, якої зараз не існує ), в яких злочинний світ подавався нерідко у привабливому, лицарські-благородному вигляді.

“Записки Жовтоплюша”, “У благородній родині” є насмішкою над тими читачами, які полюбляють світську інтимну хроніку. Жовтоплюш – лакей, який служить у аристократичному будинку. Він підглядає й підслухає, ховаючись за шторами, зазираючи у дверні шпари. А потім надсилає отриману “інформацію” до журналу, де остання і публікується. Паскудність Жовтоплюша контрастує із авторським сарказмом і навіки відбиває бажання коли-небудь читати “жовту пресу”.

“Кетрін”, “Історія Семьюеля Тітмарша і знаменитого діаманту Хоггарта” - пародії на “ньюгетський роман”. Теккерей знімає із злочинного світу не тільки покривало благородства, а і покривало таємничості. Злочинний світ в романах Теккерея виступає таким, яким він є – користолюбним і аморальним. Теккерей-сатирик не жалкував не тільки бульварну літературу, а і британську монархію. У вірші “Георги” ( “Georgies” ) він створює сатиричну картину “букету Георгів” : Георга І, який “мистецтва ненавидів”, Георга ІІ, “жаднюги й спекулянта”, Георга ІІІ, що “розумом був слабкуват, але англієць – від голови до п’ят”, і Георга Останнього, тобто ІУ, що прославився кулінарними й кравецькими здібностями. Теккерей його інакше, як “поваром” не називав.

Сатира Теккерея завжди була справедливою. Він іронізував не тільки над сучасною Англією, а і над собою. “Книга снобів, яку було написано одним із них” (1847) яскраво про це свідчить. Старовинне англійське слово “snob” колись мало значення “учень ремісника”, тобто « підмайстер». Коли Теккерей навчався у Кембриджі, слово “сноб” на студентському жарґоні означало “підлабузник”. Так презирливо називали тих, які намагалися стати товаришами більш знатних і більш заможних студентів, принижуючись при цьому. Студент Теккерей “снобом” не був, але явище це запам’ятав і пізніше осмислив його як національну англійську рису. А так як від своєї нації відмовлятися він не збирався, то вимушений був назвати “снобом” і себе самого. Сучасне розуміння слова “сноб” (той, хто із презирством ставиться до простих людей ) походить від книги Теккерея.

“Книга снобів” уявляє собою низку нарисів, які показують типових представників англійського суспільства в їх національному, снобістському проявленні.

“Книгу снобів” можна вважати прологом до найвідомішого твору Теккерея “Ярмарок суєти” (1847 ).

Назва книги включає роман у традицію англійської релігійної літератури. Проповідник ХУІІ ст. Джон Беньян, учасник Великого Бунту 1648 р., перебуваючи у в’язниці після революційних подій написав знамениту книгу-проповідь “Шлях прочанина”, в якій у дусі середньовічного жанру “видіння” розповів про примарне місто (в якому легко впізнати Лондон), куди попадає благочестивий прочанин по дорозі до Раю. У цьому місці земного Аду знаходиться Ярмарок Суєти, де чоловіки продають дружин, дружини – чоловіків, діти – батьків, а батьки – дітей. І все заради єдиної мети – отримати гроші. Причому людські душі і коштовні речі тут оцінюються приблизно однаково.

Ярмарок Суєти Беньян назвав Vanity Fair. Таку саму назву має роман Теккерея, і перекласти цей англійський фразеологізм, який у сучасній мові означаю осередок гріху, можна по-різному: „базар життєвої метушні”, “ярмарок гріху”, “вистава пороків”, тощо. “Виставою пороків” Теккерей називає сучасну йому Англію, де “ мазурики швендяють по кишенях, полісмени пильнують, шарлатани… жваво закликають публіку”.

Роман має не тільки багато значущу назву. Він має не менш значущий підзаголовок: “роман без героя”. Персонажі роману, який має релігійну назву і дивує не релігійністю свого змісту, не варті не тільки визначення героя, вони не є вартими і визначення характеру. Сучасні англійці, згідно із розумінням письменника, - просто ляльки, маріонетки, яких він смикає за ниточки, а вони танцюють, кохають, їдять, п'ють, народжуються і вмирають. Себе самого автор ( до речі, талановитий малювальник) зобразив на обкладинці у вигляді балаганного клоуна, “жалюгідного перестарка”, який веселить не менш жалюгідну публіку.

Герої роману, також, як і глядачі балаганної вистави, а за ними й читачі, існують у цьому світі за принципом “суєти суєт”, за законами базару, де повага до людини визначається об’ємом її капіталу, де “дорогий виїзд означає більше, ніж щастя”. Таким чином Базар набуває значення реалістичного символу сучасного світу, який, за визначенням письменника, є “місцем суєтним, злим, біснуватим, повним усіляких шахрайств, фальші і удавань ”.

Звідки ж у такому місці узятися герою? Хоча пошуки привели письменника, хоча і не до героя, але до героїні. Ребекку Шарп (від англ. sharp – швидкий, різкий, хитрий, гострий) він обрав героїнею свого роману, скоріше через те, що вона, хоча і є закінченою снобкою, але все ж таки, виглядає живою поряд із напівсонною Емілією Седлі (від англ. sadly – сумно) та іншими представниками англійського суспільства.

Ребекка є єдиною живою істотою цього роману, хоча при погляді на неї стає страшно: в неї є розум, але він служить тільки амбіційній спрямованості її особистості, в неї є енергія, але її спрямовано на те, щоб прорватися у верхи суспільства, в неї є чарівність, але чарівність продається (правда, дорого). В її зелених очах немає ані любові, ані доброти, там є тільки жагуче жадання стати врівень із тими, на кого бідна сирота приречена дивитися знизу наверх.

Ребекка проходить через різні верстви суспільства, вона піднімається усе вище і вище, і ми проходимо разом із нею тим же шляхом, спостерігаючи звичаї спочатку буржуа, потім аристократів. Таким чин вимальовується невтішна картина британського суспільства.

Долі окремих персонажів пов’язані із наслідками битви під Ватерлоо, яка відбулася 15 червня 1815 р., і в результаті якої армія Наполеону потерпіла поразку під тиском британського й прусського війська. Таким чином Теккерей показує історію, не з лицевої сторони, а з виворітної, він визначає своє місце “серед тих, хто не воює “ і показує, як видатна історична подія відображається на долях пересічних людей.

Син Емілії залишився сиротою в результаті битви під Ватерлоо, батько, містер Седлі, розорився в результаті державного перевороту у Франції. Маленькі люди часто не розуміють сенсу великих історичних подій, їм не вистачає на це розуму, але історія, все одне, владно втручається в їхнє маленьке життя.

“Ярмарок Суєти” не є останнім твором Теккерея. “Історія Пенденніса” (1850), “Ньюкоми” (1855), “Історія Генрі Есмонда” (1852), “Вірджинці, але повість із життя минулого століття” (1859) демонструють майстерність Теккерея-реаліста й сатирика.

Роман “Ньюкоми” зближує Теккерея із реалізмом нової хвилі. “Ньюкоми. Записки вельми респектабельного сімейства” на автобіографічному матеріалі осмислюють різницю між окремими історичними епохами через зображення характерів представників різних поколінь. Батько Теккерея помер, коли сину було шість років. Уільям погано пам’ятав його. Але поважав пам’ять молодого офіцера колоніальних військ, який усе своє коротке життя присвятив Британській короні. Художник Клайв, головний герой “Ньюкомів” (від англ. newcomers – новоприбулі) відображає не тільки внутрішній світ Теккерея. Він є віддзеркаленням внутрішнього світу митців нової хвилі, які вже не мають чіткої соціальної мети, а творять, скоріше за інстинктом, ніж за осмисленим бажанням перетворити світ на краще.

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Уільям Мейкпіс Теккерей. И в закладках появилось готовое сочинение.

Уільям Мейкпіс Теккерей.