Алеша Бесконвойний

Дружина нічого не сказала на це, не сказала, що йди, мол, або ще чого в такому дусі, але й іншого чого теж не сказала. А раніше, бувало, говорила, до лайки справа доходила: треба те зробити, треба це зробити - не день же цілий баню палити! Алеша й отут не поступився ні на волосся: у суботу тільки лазня. Усе. Гори всі синім вогнем! Пропади всі пропадом! «Що мені, душу свою на шматки порізати?!» - кричав тоді Алеша не своїм голосом. І це злякало Таїсію, дружину. Справа в тому, що старший брат Алеши, Іван, от так те застрелився. А довела теж дружина рідна: теж чого те лаялися, лаялися, до того доругались, що брат Іван став битися головою об стінку й присуджувати: «Так до яких же я пор буду мучитися те?! До яких?! До яких?!» Дурка дружина замість того, щоб заспокоїти його, взяла так ще поделдикнула: «Давай, давай... Сильней! Ну ка, чоло міцніше або стінка?» Іван згріб рушницю... Дружина брякнулася в непритомність, а Іван полихнул собі в груди, Двоє дітей залишилися. Тоді те Таїсію й попередили: «Дивися... а те не в чи роді це в їх». І Таїсія відступилася

Напившись чаю, Алеща покурив у теплі, біля грубки, і пішов знову в лазню. А лазня щосили палилася

Із дверей рівно й сильно, схоже, як ріка загортає, валив, плавно загинаючись догори, дим. Це перша пора, потім, коли в каменке нагромадиться більше жару, диму стане менше. Важливо вчасно ще підкинути: щоб і не на вугілля вже, але й не набити тісно - вогню потрібний простір. Треба, щоб горіло вільно, рясно, у всіх кутах відразу. Алеша підліз під потік диму до каменке, сіл на підлогу й трохи часу сидів, дивлячись у гарячий вогонь. Підлога вже маленько нагрілася, ширяє; особа й коліна дістає жаром, треба прикриватися. Та й сидіти отут зараз небажано: можна словить непомітно вигару. Алеша вміло поворухнув головешки й виліз із лазні. Справ ще багато: треба заготовити віник, треба гасу налити в ліхтар, треба гілок соснових наготувати... Наспівуючи неголосно щось невизначене - без слів, голосом, Алеша слазал на полиць лазні, вибрав там з жердинки віник поплотнее, потім насік на дроворубі соснових лабетів - поровней, без сучків, склав купкою в передбаннику. Так, це є. Що ще? ліхтар!.. Алеша пірнув знову під дим, виніс ліхтар, побалакав - треба долити. Є, але... щоб уже потім ні про що не думати. Алеша все наспівував... Який бажаний спокій на душі, господи! Дітлахи не хворіють, ні з ким не лаявся, навіть грошей у позики взяли... Життя: коли ж самий головний час її? Може, коли воюють? Алеша воював, був поранений, поправився, довоював і все життя потім з огидою згадував війну. Жодного потім кінофільму про війну не дивився - нудно. І дивно на людей - сидять дивляться! Ніхто б не повірив, але Алеша серйозно вдумувався в життя: що в ній за таємниця, треба неї жалувати, наприклад, або можна помирати спокійно - нічого отут такого особливого не залишилося? Він навіть напружував свій розум так: начебто він залетів - високо високо - і звідти дивиться на землю... Але понятней не ставало: представляв своїх корів на поскотине - маленькі, як комашки... А про людей, про їхнє життя осяяння не було. Не опромінювало. Як все-таки: треба жалувати своє чи життя ні? А раптом так потім, в останній момент, як закричиш, що зовсім не так жив, не те робив? Або так не буває? Помирають же інші - нічого: тихо, мирно. Ну, шкода, звичайно, смутно: не так вуж отут погано. І згадував Алеша, коли от отож підступала думка, що тут не так вуж погано,- згадував він один момент у своєму житті. От який. Їхав він з війни... Дорога далека - через всю майже країну. Але їхали лунко - так те їздив би. На однієї який те маленької станції, ще за Уралом, до Алеше підійшла на пероні молода жінка й сказала:

- Слухай, солдат, візьми мене - начебто я твоя сестра... Начебто ми випадково тут зустрілися. Мені терміново їхати треба, а ніяк не можу виїхати

Жінка тилова, досить гладка, з родимкою на шиї, з фарбованими губами... Одягнена добре. Ротик маленький, пушок на верхній губі. Дивиться - начебто пальцями торкає Алешу, гладить. Маленько начебто бентежиться, але все-таки дуже безсовісно дивиться, ласкаво. Алеша за всю війну не торкнувся жодної баби... Та й до війни те теж горі: на вечірках тільки цілувався з дівками. І все. А ця коштує дивиться дивно... В Алеши так заламало серце, так він схвилювався, що й оглухнув, і рот звелося

Але, однак, поїхали

Солдати у вагоні теж було схвилювалися, але ця, ласкава те, так прилипла до Алеше, що й підступатися як те ніяково. А їй їхати близько, виявляється: через два перегони вуж і приїхала. А справа до вечора. Вона смутно так говорить:

- Мені від станції маленько йти треба, а я боюся. Прямо не знаю, що робити...

- А хто будинку те? - розліпив рот Алеша.

- Так нікого, одна я

- Ну, так я проводжу,- сказав Алеша.

- А як же ти? - зачудувалася й зраділа жінка

- Завтра іншим ешелоном поїду... Мало їх!

- Так, їх отут щодня їде...- погодилася вона

И вони пішли до неї додому, Алеша захопив, що віз із собою: дві пари чобіт офіцерських, офіцерську ж гімнастерку, килим німецький, і вони пішли. І цей те шлях до її будинку, і ніч ту грішну й згадував Алеша. Страшна сила - радість не радість - жар, і німота, і жах скували Алешу, поки йшли вони із цієї ласкавої... Так було томливо й важко, начебто прогріте за день червневе небо опустилося, і Алеша ледве пересував пудові ноги, і дихалося із працею, і в голові все сплюснулося. Але й тепер усе до дріб'язку пам'ятав Алеша. Аля, так її кликали, взяла його під руку... Алеша пам'ятав, яка в неї була рука - мяконькая, тепла під шершавеньким крепдешином. Якого кольору плаття було на ній, він, щоправда, не пам'ятав, але колючечки остренькие цього крепдешину, якусь його теплу шорсткість він завжди пам'ятав і тепер пам'ятає. Він який те й колючий і слизький, цей крепдешин. І годинки в неї на руці пам'ятав Алеша - маленькі (трофейні), вузенький ремінець урізався в м'якоть руки. От те те й оглушило тоді, що жінка сама - просто, довірливо - взяла його під руку й пішла потім, доторкаючись боком своїм мяконьким до нього... І тепло це - під рукою неї - пам'ятав же. Так... Ну, була ніч. Ранком Алеша не виявив ні Алі, ні своїх шмоток. Потім уже, коли Алеша їхав у вагоні (документи вона не взяла), він зміркував, що вона тим і промишляла, що зустрічала ешелони й вибирала солдатиків подурій. Але от штука те - запитай вона тоді ранком: віддай, мол, Алеша, килим німецький, віддай гімнастерку, відокрем чоботи - усе віддав би. Може, пари чобіт залишив би собі. От ту Алю крепдешинову й згадував. Алеша, коли залишався сам із собою, і посміхався. Нікому ніколи не розповідав Алеша про той випадок, а він неї любив, Алю те. От як. Дровишки прогоріли... Гора, золота, гаряча, так і дихала, так і валив жар. Вогненний зев немає немає так схоплював синій вогник... От він - вигар. Ну, давай тепер розжарюйся всі отут - стіни, полиць, крамниці... Потім не доторкнешся

Алеша накидав на підлогу соснових лабетів - такий буде потім Ташкент у лісі, такий аромат від цих гілок, такий вільний дух, чорт би його забрав,- славно! Алеша завжди хотів не метушитися в останній момент, але не справлявся. Походив по огорожі, прибрав сокиру... Сунувся знову в лазню - ні, чадно. Алеша пішов вдом.

- Давай бельишко,- сказав дружині, намагаючись сховати свою радість - вона чому те всіх дратувала, ця його радість суботня. Чорт їх теж зрозуміє, людей: самі перевертають дурість за дурістю, не вилазять із глупостей, а отут, чи бачите, дивуються, фиркають, не розуміють

Дружина Таїсія мовчком відкрила ящик, усунулась під кришку... Це друга дружина Алеши, Перша, Соня Полосухина, умерла. Від її дітей не було. Алеша найменше про них думав: і про Соню, і про Таїсію. Він разболокся до нижньої білизни, посидів на табуретці, підібравши ближче до себе босі ноги, випробовуючи в цьому положенні якусь приємність, Ще б закурити... Але курити будинку він отвик давно вуж - як пішли детишки.

- Навіщо Кузьмовне гроші те знадобилися? - запитав Алеша.

- Не знаю. Так скінчилися - від і знадобилися. Хліба мабуть не на що купити

- Багато вони картоплі те здали?

- Воза два відвезли... Лантухів двадцять

- Обгребуть деньжат!

- Обгребуть, Усі колють... Думаєш, у них на книжці немає?

- Як так немає! У Соловйових так немає!

- Кальсони те потеплішай дати? Або паперові поки?..

- Давай паперові, поки ще не так низається

- На.

Алеша прийняв свіжу білизну, поклав на коліна, посидів ще трохи, думаючи, як там зараз, вбане.

- Так... Ну добре.

- У Кольки ангіна знову.

- Навіщо ж у школу відпустила?

- Ну...- Таїсія сама не знала, навіщо відпустила.- Чого буде пропускати. І так те вчиться через пень колоду

- Так...- Дивно, Алеша ніколи всерйоз не переживав хворобу своїх дітей, навіть коли вони важко боліли,- не думав про поганий. Просто як те не приходила ця думка

Страницы: 1 2 3 4

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Алеша Бесконвойний. И в закладках появилось готовое сочинение.

Алеша Бесконвойний.





|