Борисов Л. Під прапором Катриони. Частина сьома. Тузитала. Глава четверта

Борисов Л. : Під прапором Катриони.

Частина сьома. Тузитала. Глава четверта

"Катриону" доводиться писати тайкома від Фенни й пасербиці: дружина ревнує до "Катрионе"! Забавно! А Ізабелла Стронг багатозначно підтискає губи й, закінчуючи продиктовану їй фразу, запитує не без іронії:

— Що далі, дорогою Луи? Чи не здається вам, що з Катрионой у цій главі настав час розстатися?..

Стивенсон один раз розсердився й перестав диктуватися

— Американська галузь потомства Еви! — звернувся він до пасербиці. — Роман про Катрионе — роман історичний, так буде це відомо вам, вашому чоловікові й жінці, який ви зобов'язані своїм народженням!

— Ця жінка розповіла мені дещо про якоїсь Катрионе з единбургских харчевень, — отеческим тоном відгукнулася Ізабелла

— Мій роман, повторюю, заснований на історичних фактах!

— У Роб Риючи, не було внучки по ім'ю Катриона, — відпарирувала Ізабелла

— Мені, нащадкові клану Мак-Грегора, краще, ніж вам і кому б те не було, відомо, була в Роб Риючи внучка по ім'ю Кет, або…

— Кет? — з лукавим смішком перервала Ізабелла. — Ви сказали — Кет?

— Так, я сказав Кет, — роздратовано буркнув Стивенсон. — Що за зміст перепитувати!

— Нащадок Роб Риючи сьогодні не в дусі, — обиженно проговорила Ізабелла. — Мабуть, залишимо роботу

— А завтра почнемо нову. Я вже придумав назву — "Молодий шевальє". Дякую вам, спостережливий секретар! Сьогодні ви мені не знадобитеся!

— Мій дорогою Луи! Я марновірний помічник ваш, не забудьте про цьому! Звичайно ми накидаємо план перших розділів, — виходить, я ще потрібна вам сьогодні…

— Ви цікаві, миссис Стронг, — невдоволено, хоча й жартівливо, проворчал Стивенсон. — Сідаєте й пишіть: пролог. Дія відбувається в погребке. Особи: відомий читачеві Баллантре, хазяїн погребка, його дружина і якийсь аристократ, назвемо його хоча б Балмили. У нього закохана дружина хазяїна погребка — Марі. Сцена ревнощів. У дужках позначте: дика. Я не ревнивий і тому, мабуть, зображу ідилію. Чоловік ревнує дружину до простого хлопця, що п'є вино в куті погребка. Бійка. Аристократ Балмили рознімає забіяк

— Ім'я торговця? — запитала Ізабелла

— Парадо. Був такий в Единбурзі. Ну-З, аристократом любується Марі. Парадо догадується, у чому справа, і в люті вибігає з погребка. Крапка

— Цікаво, — помітила Ізабелла

Стивенсон заявив, що пролог йому не подобається, — чогось у ньому не вистачає. Сірувато, сировато, в'януло, мало подробиць

— Перейдемо до першого розділу. Умовно назвемо її — "Принц". Мається на увазі Карл Едуард Стюарт, невдачливий претендент на престол. Гм… Ідея! У цьому романі буде діяти Алан Брек!

— И Катриона в такому випадку?

— Катриона… — Стивенсон задумався. Учора він бачив Катриону в сні й сон цей запам'ятав: Кет Драммонд прийшла до нього у Вайлиму, подякувала за роман про неї й улаштувала свято для тубільного населення острова. Вона танцювала з англійським консулом, вождем Матаафой, а потім раптом зникла. Стивенсон відправився на пошуки. Він піднявся на гору Веа й став дивитися на океан. До берега наближалася бригантина; вітрила на ній були трьох квітів: зеленого, білій і жовтого; на реї грот-щогли стояла Кет, і тінь від її фігури изгибалась, витягалася й гойдалася на хвилях. "Упадеш, Кет!" — крикнув Стивенсон і прокинувся

"Тузитала кликав мене?" — запитав Сосима.

"Ти кричав, Луи; що з тобою? — запитала Фенни; вона ввійшла напіводягнена, у накинутому на плечі халаті, боса. — Тобі недобре?"

"Мені дуже добре. Мені снилося, що… що я падаю з гори. Але я не впав, а полетів назустріч вітрилам".

"Господи боже мій!" — викликнула Фенни.

"Цілком правильно, — сказав Стивенсон. — Не заважай мені спати. Може бути, я побачу, що було із мною далі".

Він заснув, і йому нічого не приснилося. Опівдні почалася гроза — сліпуча, тріскуча й коротка. Повітря посвіжіло, і Фенни розпорядилася, щоб чоловік надяг підбиту хутром куртку й чорні сукняні штани

"Далі саду нікуди не йди, — сказала вона. — Скінчиться гроза, і ми все підемо в портову митницю. Прийшли посилки із книгами й моїми платтями. Увечері — не забудь — раут у містера Джеймса".

Коли всі пішли, Стивенсон осідлав свого швидкого Бальфура й кудись поскакав, віддавши слугам загадкове розпорядження говорити всім прихожої, що Тузитала будинку, але спить і просить заглянути до нього ввечері. Він прискакав до підніжжя високої гори Веа, прив'язав Бальфура до квітучого гігантського кактуса й став підніматися по стежці. Гора Веа була не просто високої — вище її тубільці називали тільки зірки, сонце й місяць, — гора Веа була висоти надзвичайної, і рідко хто сходив на її вершину. Стивенсон зупинився на вузькій, похилій площадці й підняв погляд, не підозрюючи, що тримає шлях до своєї майбутньої могили, що вириють для нього через два роки

Він став карабкаться по уступах, прагнучи піднятися на другу площадку, — до її було не менше десяти метрів, а там стежка скінчилася й бажаючої досягти вершини довелося б буквально повзти, тримаючись за кожну тріщину. Стивенсону вперто хотілося посидіти на плоскому камені, що і представляв собою площадку, а далі все було безнадійно для його слабких сил

"Якщо я заберуся на цей камінь, — загадав Стивенсон, — те побачу Единбург, рідний будинок і зустрінуся з Кет".

Він ухопився однією рукою за гострий виступ у скелі, іншої намацав щілину й сунув туди пальці. "Колись тобі це вдавалося, Луи", — сказав він собі й, стисши губи, підтягся на мускулах. Він наблизився до площадки на півметра, не більше. Залишалося не менш трьох метрів, потрібно було лізти вище. Він зі стогоном вчепився за тонкий стовбур дерева, позбавленого листя й схожого на змію. Дерево надломилося, тріснуло, рука сковзнула долілиць, голова запаморочилася, і Стивенсон упав на площадку, з якої мінут п'ять-шість назад починав безнадійний підйом. Бальфур подивився на хазяїна й став вибивати копитом іскри з каменю. Стивенсон піднявся, ще раз оглянув поглядом вершину Веа й подумав: "Не може бути, щоб туди ніхто не добирався, не може бути! Ще раз, Луи! Адже ти загадав!"

Руки й ноги сковзали по кам'яних уступах, — вітер зняв з них усяку рослинність, а сонце наскрізь прокалило невеликі ділянки землі. Один раз Стивенсону вдалося зачепитися всіма десятьома пальцями за ребра величезного плоского каменю, що представляв собою зручну опору для подальшого підйому, але в нього не вистачило сил на те, щоб на мускулах витягти себе на цей камінь

"Луи! — побадьорював себе Стивенсон. — Тобі хочеться побувати на батьківщині? Лізь наверх, ти легкий, ти майже невагомий! Ну ж, Луи, постарайся!"

Ні, нічого не виходить! І раптом він побачив на руках своїх кров; але це не злякало його: ребра каменю гострі; кожний, що забирається наверх, природно, поранить руки. Але кров тонким струмком текла й по його сорочці, а краплі падали з підборіддя. Стивенсон сплюнув на темно-коричневу землю й раз і два, і обидва рази кров'ю. І це не злякало його: не вперше. Але от та обставина, що йому не дається така проста й порожня річ, як сходження на вершину гори, — навіть і не на вершину, а всього-на-всього на площадку, — всерйоз налякало й засмутило його. Загадував, двічі намагався, і ще раз спробує, чорт візьми, але буде сидіти на плоскому камені!

Ні, не вдається. Незмога. Треба посидіти на площадці біля стертих сходів, помріяти про батьківщину, про Кет, про давно минулі дні молодості. Одне лише й залишилися — дозвільні мрії, не утоляющие спогаду, гіркота на серце… Перетворюєшся в хлопчиська-школяра, що загадує на камінчику під ногами: піддаси його втретє — і, якщо він перелетить через канавку, тебе сьогодні не запитають по геометрії. А якщо загадаєш на перехожому, що далеко поперед тебе, якщо переженеш його до того, як йому порівняти з аптекою, те ввечері тебе чекає небувало щаслива подія

Камінчики перелітали через канаву, перехожого переганяв метрів за десять до аптеки, і все-таки тебе викликали й на уроці геометрії й алгебри й ставили погану оцінку, і ніяких подій — ні щасливих, ні сумних — не відбувалося ні ввечері, ні ранком… Загадував: поїду на Самоа й там почну жити заново серед незіпсованих сучасною культурою людей. Мрія здійснилася: прибув на Самоа, і мрія негайно ж обдурила. І знову тягне назад, назад, додому, на батьківщину. І знову загадуєш, снисходя до свого марновірного серця. А що, якщо спробувати ще раз? Ні, неможливо, зовсім незмога, утомився, видихнув, "амінь зі знак оклику", як говорив колись двоюрідний брат Боб. Десь зараз Боб? Де миссис Ситвел? Що робить от у цю мінуту Бакстер? Де Кет, та й чи жива вона?..

Кет — це перша любов, вічне каяття й незціленна туга. Потерпи, Бальфур, я посиджу ще небагато, наберуся сил на те, щоб піднятися із землі, і ми рушимо в шлях. Я залишив спробу забратися на вершину Веа. Я попрошу поховати мене там, що й повинне бути виконане: живому Тузитале ні в чому немає відмови, мертвому тим більше не можна відмовити

Страницы: 1 2

Нужно скачать сочиненение? Жми и сохраняй - » Борисов Л. Під прапором Катриони. Частина сьома. Тузитала. Глава четверта. И в закладках появилось готовое сочинение.

Борисов Л. Під прапором Катриони. Частина сьома. Тузитала. Глава четверта.





|